У мене був далекобійний мушкет, що чудово стріляв, а до того ж перед очима стояла картина, як кілька хвилин тому відзначився Мігуель у двобої з акавоєм. Мені, мабуть, захотілося позмагатися з ним. Напевно, бо, забуваючи про обережність, про яку я говорив іншим, я також хотів здобути якісь лаври незвичайним пострілом. І в той час, коли загін акавоїв наближався до нас, я поставив мушкет на підпорку і взяв на мушку чепурного вождя. Хоч я й знав далекобійність рушниці і бачив, що ворог ще досить далеко, а проте мені не терпілося вистрілити. Що вже буде, треба спробувати щастя! Я цілив трохи вище голови вождя і, зробивши всі розрахунки, натиснув на спуск., Ура, здається влучив! Вождь широко розвів руки і гепнувся на землю. Люті крики акавоїв злилися з вигуками радості в наших рядах, а я — що тут говорити, — я дуже загордився.

Смерть вождя не стримала акавоїв, що мчали далі. Наші три загони мали близько двадцяти рушниць, добра половина їх була в досвідчених руках. Акавої ніби осліпли, самі лізли під кулі. Коли прогриміли постріли з усіх рушниць, зашуміли у повітрі стріли і списи, ще й ударили пістолети — для непереможних досі воїнів настав судний день. Залишки їх відмовились од боротьби. Вони ганебно почали втікати. Втікали стрімголов до хат за іншими недобитками з правого крила, яких переслідував Вагура разом з озброєними варраулами. Притиснуті з усіх боків, акавої вирішили заховатись у великій хаті на палях, стіни якої були покриті очеретом. Це був склад Оронапі. Ми оточили хату тісним кільцем, переконані в тому, що шалений щур уже не втече з пастки. Але щур відгризався: кілька варраулів, які хотіли показати свою хоробрість, заплатили за це своїм життям — стріли, випущені з укриття, пробили їм шиї.

Серед варраулів, які билися поряд з Арнаком, був і вождь Оронапі, і юнак Мандука, який тільки перед світанком приплив до Каїїви і розбудив головного вождя, коли на село наскочили акавої. Сам вождь був дуже засмучений горем, яке впало на його плем'я. Наш приїзд схвилював його. Схопивши двома руками мою праву руку, він хотів уже розсипатися в словах великої подяки, але я приязно його перебив: показав на склад і дав йому зрозуміти, що прикра робота ще не закінчена.

— Викуримо їх вогнем… — заявив він і дав наказ.

Я не хотів брати участі в добиванні решти акавоїв, стояв з Лясаною збоку і стежив здалека за останнім боєм. Випущені стріли з палаючими віхтями легко підпалили стіни і дах складу, але акавої не виходили. Сухий очерет швидко згорів. Акавої заховалися за лахміт-тями і мішками з зерном. Потім кілька сміливців з оберемками хмизу підкралися до комори і під її підлогою між палями запалили вогонь. Підлога була з сухого дерева і швидко зайнялася. Це вирішило долю акавоїв. Не бажаючи згоріти, воїни вискакували, але тільки для того, щоб прийняти смерть від куль, стріл, списів і навіть ударів палиць так само, як гинуть від кия отруйні змії. Вони вискакували групами і намагалися захищатись, але це їм не допомагало.