Одним з останніх був Дабаро, шпигун і мнимий торговець. Вискочивши, він чудом уник пострілів і ударів. Блискавично прорвався через ланцюг наших воїнів. Повний свіжих сил, нестримний, він летів як стріла. По ньому стріляли, але все безрезультатно, Дабаро мчав у нашому напрямку.

Коли він помітив мене, його очі запалали вовчим блиском. Він підскочив до мене, замахнувшись ножем убивці. Хвилину тому я поставив збоку свій мушкет ї тепер хотів схопити його, але вже не було коли. Вихопивши з-за пояса пістолет, я націлився йому в груди, потягнув за спуск. Осічка. Дабаро засміявся глузливо.

Я швидко вихопив ніж, та раптом мене випередила Лясана. Вона тримала в руці малий ціпок і кинула його в шаленця. Влучила Дабаро в голову і трохи приголомшила його. Я підбіг і кулаком ударив його межи очі. У Дабаро випав ніж, коліна заломилися. Його оточили інші, щоб розтрощити йому череп. Я стримав їх.

— Його треба взяти живцем! — закричав я. — Зв'язати!

Мій наказ був прийнятий неохоче, але його виконали.

Я ніжно глянув на Лясану. Вона ще не отямилася від хвилювання і все ще тремтіла.

— Скільки разів, — пробурмотів я до неї, немов розгніваний, — скажи, скільки разів я буду завдячувати тобі своїм життям?

— Стільки разів, — відповіла вона лагідно, — скільки треба буде.

Тимчасом знищили останніх акавоїв, і раптом настала глуха тиша. Всі замовкли, ніби були смертельно змучені тяжкою працею. І серця наші заспокоїлись, і все завмерло, а в голові відчувалась якась болюча пустка. Очі і вуха говорили, що кошмар одійшов, небезпека минула, але в той же час це не доходило до свідомості: розум не вірив, не довіряв очам.

Тільки тепер усе напруження, яке ми переживали протягом багатьох днів і ночей, випливло назовні, і нас охопила така втома, що ми ледве трималися на ногах. Я наказав Оронапі якнайшвидше приготувати нам їжу. Коли ми снідали, я провів нараду з вождями варраулів, а також з аравакськими старшинами, до яких зараховував моїх молодих друзів Арнака та Вагуру, і швидко давав їм необхідні доручення. Я не забув про негайну висилку до Манаурі варраульської ітауби із звісткою про перемогу і з запевненням, що настав мир над Іта-макою і Оріноко. Крім цього розбитого загону акавоїв, тут, на півночі, їх більше не було. А загін налічував їх близько ста чоловік. Як виявилося, чотирнадцять чоловік ми взяли в полон, а решта загинули.

— Що робитимемо з полоненими? — запитав мене Оронапі.

— Хіба я знаю? — щиро відповів я. — Морока.

— Їх треба покарати, вони хотіли нас знищити. Але ти не любиш вбивати полонених?

— Ні.