— І все інше теж, Базілю!

— А що інше?

— Геть усе.

— Не турбуйтеся, — повторив Ота. — Навіть ваш гарем не цікавить мене. Мені потрібна тільки та дівчина, яку я справді кохаю.

— Це розумно, — сказав Сі Омар. — Видно, що ви освічена людина. Я таких люблю.

Ота вихилився з віконця й ще раз озирнувся. Над обрієм стирчала вежа Кутубії, не більша за сірник.

4

Це «надзвичайно веселе містечко», яке пообіцяв Оті Сі Омар, називалося ель-Бадір і складалось із жменьки побілених вапном будиночків і з квадратної площі, облямованої білими аркадами. Під аркадами було кафе, крамничка з усяким крамом і «Bureau des Affaires Indigenes» — «Канцелярія y справах тубільців», керована паном Мерсьє. Збоку над старезною мечеттю височів білий мінарет, ще далі були сади без трави, порослі тільки кущами жасмину й гранату, гайки фінікових пальм.

На другому боці ель-Бадіра, на двох круглих пагорбах, зеленіли виноградники, серед яких подекуди видніли дахи невеличких вілл. Вілла папа Мерсьє мала червоний дах, а вілла пана Лукаса — зелений; у пана Лукаса була майстерня, в якій двадцять дівчат-арабок ткали килими для туристів і на експорт.

Це було все. На сході за хвилястими пагорбами холодно всміхався Високий Атлас. Крім нього, на обрії не було видно нічого, навіть Кутубії, яка лишилася позаду. Через центр ель-Бадіра вела дорога, за містечком до неї примикала осляча стежка, і далі вони бігли рівною лінією поміж острівцями пальм.

Десь за три кілометри од ель-Бадіра стояла фабрика Сі Омара Тазі, оточена пальмами, ніби сторожею. Вона складалася з купи білих і коричневих будівель, зовсім не схожих на справжню фабрику. Резиденція Сі Омара мала два поверхи і великий черепичний дах; решта дахів були пласкі.

На другому поверсі жив Сі Омар і його дві дружини, котрих ніколи не було видно, а тільки чути, як вони сміються або сваряться на терасі, затіненій густим диким виноградом. На першому поверсі була кімната, яку Сі Омар інколи називав «моя бібліотека», бо там стояла шафа, повна французьких детективів, а інколи «мій кабінет», бо там стояв письмовий стіл і м'яке шкіряне крісло, в яке він пірнав аж по шию, або «моя канцелярія», бо там стояв телефон і американський сейф. На стіні висіло вишите речення із корану, поряд годинник із зозулею, який цокав, мов навіжений, хромолітографія мечеті в Мецці з Каабою[46], під нею фотографія Ніагарського водопаду із здорованем у ковбойському капелюсі і невеличкий портрет Наполеона. В одному кутку лежало кілька марокканських шкіряних подушечок-сидінь, у другому стояло срібне відерце на шампанське, плювальниця й курильний прилад — наргіле. На підлозі лежав барвистий килим місцевого виробу. Це все, але й цього було достатньо.