Під вікном росла гарна пальма, висока, струнка, своїм кошлатим вершечком-зіркою і хвостом-стовбуром дуже схожа на комету. Оті спало на думку, що її посадили там навмисне, аби по ній хтось міг залізти вночі до гарему, перепиляти грати на вікнах і зрештою наразитися на кинджал ревнивого Сі Омара. Грати були великі, вигнуті, обвішані клітками з горлицями й усякими іншими птахами, яких жінки годували для власної втіхи — але на пальму, на жаль, ніхто ніколи не видирався й Сі Омар нікого не прохромив кинджалом, принаймні за той час, що тут перебував Ота. Під пальмою росли жасминові кущі, вони так пахли, що аж голова паморочилася. За ними бігло шосе, по якому їхали на віслюках араби й мчали автомобілі, сто арабів на один автомобіль.

Недалеко від шосе, трохи осторонь, щоб не затуляти краєвиду, стояв склад — звичайнісінький низький барак — за ним іще один, де спали робітники, і власне приміщення фабрики, в якому спали Ота й Ісмет.

Ісмет був дрібненький чоловічок, такий худий, що, здавалося, не мав під шкірою ні грама м'яса. Очі його спалахували лихим блиском, особливо коли Ота казав йому «пане Іс-мет» або просто «Ісмет» замість «Ісмет-бей». Він явно був не сповна розуму, і Ота радів, що Сі Омар поселив його в окремій кімнаті.

Це була гарна кімнатка, гарна головне тим, що в ній не було нічого, навіть годинника з розбитою зозулею, ані Мекки чи Ніагари. Сі Омар запропонував йому тільки свої детективи, і Ота провів кілька моторошних вечорів над одним із них, поки не дочитав останньої сторінки; потім сказав собі, що це дурниця, такого в житті не буває, й розсердився сам на себе. Але незабаром побіг до Сі Омара позичити новий детектив, ліг на ліжко й знову читав запоєм. Так він принаймні не думав про Віветту.

Крім ліжка, в кімнаті стояла перекошена шафа, круглий столик, стільці й плювальниця, як у Сі Омара.

Тут скрізь були плювальниці. І на складі теж. Певно, вони були і в гаремі. Словом, од них довкола аж рябіло в очах, хоча їх ніхто ніколи не чистив, не наливав у них води — всі спокійнісінько плювали на підлогу.

На фабриці плювальниць теж було багато, щонайменше кілька десятків. Значно більше, ніж машин. Те, що Сі Омар називав машинами, були, власне, напівмашини, інструменти з ручним приводом. Араб крутив ручку, і цей інструмент змішував, або молов, або пресував масу, з якої нарешті виходила помада для волосся, мазь проти ревматизму або питна сода. Це були ті ліки, що їх виробляв Сі Омар. На всій фабриці було тільки три електромотори, з яких добре діяв лише один. Справжнє неподобство! Ісмет-бей, без сумніву, був або дурень, або йолоп, а може, і те й друге. Він гасав по приміщенню, заклавши руки за спину й виставивши підборіддя, немов щось винюхував, потім, не сказавши й слова, замикався у своїй комірчині; звідти було чути, як віп зітхає, лається й щось белькоче по-турецькому. Що саме він пив, Ота так і не дізнався; а втім, він не дуже й прагнув дізнатись — у нього й без цього було повно роботи, і він спершу накинувся на неї, мов божевільний. Потім вирішив, що не варто так старатися, й уповільнив темп. Але одразу ж подумав, що тепер може не лінуватися, бо має вже паспорт, а це значить, що перед ним відкрито шлях до всього Марокко, до всіх авторемонтних майстерень. Що він може сяк-так упорати свою роботу й поїхати, покинувши Ісмет-бея та Сі Омара, хай вони смажаться у власному жиру, якого в Ісмета не дуже багато, зате в Сі Омара — аж занадто… Тільки це було б нечесно. Сі Омар виявився молодцем, тут нічого не скажеш. Дати людині в руки паспорт — не жарт, і Ота міг тепер оцінити таку велику послугу, sans blague.