Цю маленьку книжечку він знав уже напам'ять. Вона була заповнена по-грецькому, і Ота не міг її прочитати, але під кожним рядком стояв французький текст, й він зрозумів усе. Що колір волосся збігається — в цьому не було нічого дивного, бо каштанове волосся є в багатьох людей! І все-таки це було трохи дивно, адже греки, як правило, чорні; а цей мертвий грек не був чорний, хіба що Сі Омар підправив запис. Збігається і зріст — середній, — у цьому теж не було нічого дивного. Тільки не збігається колір очей. Та цього, може, ніхто й не помітить, хоча Сі Омар це теж. міг би виправити, коли вже приклав руку. Особливих прикмет немає. «І це теж збігається, — подумав Ота, — хоч у мене й розплющений ніс, але не настільки, щоб упадало в око».

Ні, це таки добрий паспорт, велике досягнення, а головне — довіра, яка зобов'язує.

Ота працював не швидко й не повільно, а саме так, щоб його праця була чогось варта. А втім, Сі Омар його зовсім не підганяв, не контролював, що знов-таки було виявом довіри. Сі Омарові ця нова машина для виготовлення таблеток була дуже потрібна — але саме в цьому й полягала трудність. Ота мав два ящики деталей, докладну німецьку схему, проте, коли він усе це старанно зібрав, до кінця було так само далеко, як і раніше.

На третій день Ота, геть вимазаний, пішов до Сі Омара і в бібліотеці робочому кабінеті — канцелярії вперше Побачив пана Лукаса. Пан Лукас сидів на марокканському сидінні і мав досить кумедний вигляд — ноги високо задерті, підсмикані штани із складками оголили смугасті шкарпетки.

Пан Лукас підвівся, а Сі Омар, який сидів, глибоко пірнувши в крісло, відрекомендував Оту:

— Це мій новий механік Базіль, пане Лукас. А це пан Александр Лукас, фабрикант килимів і мій вірний друг.

Пан Лукас усміхнувся, подав Оті руку й потис, аж хруснуло. Він справляв враження поважної персони. Очі мав гострі, ніби наточені, з темного, твердого металу.

— Як на боксера, у вас надто тендітна рука, — сказав він.

— Звідки ви знаєте, що я боксер?

— Про це свідчить ваш ніс, — засміявся пан Лукас, сідаючи.

— Мені дуже прикро, — сказав Ота і обернувся до Сі Омара, щоб запитати, чи не можна це якось виправити в паспорті, але вчасно схаменувся: говорити про цю справу в присутності пана Лукаса не варто було.

Та Лукас, здавалося, щось відчув:

— Чого вам прикро?

— Просто так… Вада краси…

До розмови втрутився Сі Омар. Він сказав, що Базіль — чудовий робітник, незалежно від того, який у нього ніс, що він уміє докопуватися до суті будь-якої справи і що Ісмет-бей поруч нього має вигляд дурника. Він цокотів і цокотів, хрускав пальцями, крутив червоний перстень і нарешті перейшов до тієї клятої машини, яку німці надіслали в двох ящиках і яку Базіль неодмінно складе.