Ота сидів, і його нещасна, дурна голова плакала. Йому принесли юшку і хліб. Він з'їв усе, щоб не підупали сили, бо вони, можливо, ще будуть йому потрібні. Принаймні духовні… Він трохи підбадьорився й міг тепер поміркувати.

«Як же все це, власне, сталося? Мабуть, Лукас попередив по телефону Сі Омара, той навантажив готовий товар, матеріал і вивіз кудись на склад; те, що віз Мустафа, була, певно, тільки частина, а решту, міг забрати вантажний автомобіль самого Лукаса. Через те вранці там була така тиша — машина не працювала. А я, дурень, навіть не зайшов до майстерні!.. Втім, коли б і зайшов, то що це дало б? Мені сказали б, що кінчився матеріал, і тепер вивозять готову продукцію. Придумали б що завгодно, сказали б те, що їм звелів говорити Сі Омар. Місцеві нічого не знають, ні про що не дбають, для них головне — мати добру роботу в Сі Омара, каїдового сина й великого пана… Так, вони все вивезли, а мені напхали в постіль чверть центнера цього паскудства… хоча це, мабуть, зробив сам Сі Омар; можливо, він нікуди й не поїхав, а ждав десь поблизу, коли я піду…

І цілком може бути, що весь гашиш звідти навіть не вивезли, бо в цьому не було потреби! Хто знає, наскільки ретельний був обшук? Хто знає, чи цей нікчема комісар теж не в їхній компанії, чи не покриває він Сі Омара і чи той йому за це не платить? Якби це не так, то слідство він провадив би інакше… А хто попав у халепу?

Я. Безіменний, безсилий. Людина без документів, спійманий на гарячому контрабандист гашишу, який не хоче признатися, де взяв цей товар. У кого. Мене можуть убити, все можуть, аби тільки встановити, де я брав гашиш. І вони уб'ють мене вже хоча б заради того, щоб здихатися свідка. Щоб не треба було перевозити мене кудись у вищу інстанцію, скажімо, до Каса. Щоб я там не зміг розповісти про Сі Омара, щоб до нього не прийшли з повторним, ретельнішим обшуком. Щоб усе лишилося шито й крито. Отак, мабуть, і стоїть ця справа. А в усьому винен собака Лукас».

Ота раптом засміявся.

«Пес Дантон був дилетант порівняно з цією бандою. То було щеня, морська свинка, котеня… — Він голосно зареготав: — Котеня Дантон! Зубатий котик, який може тільки подряпати пазуриком, а більшої шкоди завдати не здатний. Мурко Дантон, ха-ха-ха!»

Його била нервова, болісна конвульсія. Він це розумів, але боротись із сміхом йому було страшенно важко, мабуть, іще важче, ніж боротись із сльозами. Нутрощі його стискались, як кулак.

Потім він ураз заспокоївся.

«Отже, Лукас. Лукас послав мене сюди, а тоді видав. «Там і там буде чоловік, який пропонував мені контрабандний гашиш і з яким я домовився про зустріч тільки для того, щоб допомогти спіймати його в сіті справедливості. Я кришталево чесна людина, я, Александр Лукас, родом із Греції, який проживає в ель-Бадірі і виробляє килими. Будьте пильні: можливо, що той чоловік має грецький паспорт, але він не грек, і я готовий це довести. Я скажу йому по-грецькому отченаш, і ви побачите, як він поводитиметься. Це буде страшенно весело. Я вмію розважати людей, я, Александр Лукас! Я вмію все — виробляти килими, робити з дівчат повій, з чесних людей злочинців, з чорного біле, а з білого чорне. Тільки одного я не вмію: відчувати докори сумління. Це вміє пан Мерсьє».