Він сів на ліжко. Його раптом пойняв страшенний дрож, затремтіло підборіддя, плечі, руки.

— Не звертай уваги, — мовив він, цокотячи зубами. — Пройде. Це нерви. На них грає вітер, як на дротах.

— Ох, любий, — прошепотіла Віветта, сіла поруч і обняла його, наче хотіла зігріти. За хвилину дрож в Оти й справді, минув.

— Ото, любий, я мушу тебе на хвилину покинути. Я тебе замкну. Спокійно спи. Нічого не бійся. Спи! — Вона щебетала до нього, як до маленької дитини.

— Гаразд. — Він підставив їй лоб, як дитина.

— Я вимкну світло, добре?

— Добре. — Йому було байдуже, темрява чи світло. Але тільки-но вона клацнула вимикачем, він закричав:

— Чому ви їх не виженете, Віветто?

— Кого? — запитала вона в темряві.

— Цих… цих… А втім, що ви можете зробити? Нічого. Як і я.

— Мовчи, Ото, мовчи, любий, — сказала дівчина. — Лягай спати, щоб ти міг гарненько відпочити, поки я повернуся.

Коли за дві години вона повернулася, то застала його в тій самій позі: одягнений, він сидів на ліжку.

— Ти не спав?

Ота похитав головою. Щиро кажучи, він не знав, спав чи ні.

— Віветто, я повинен щось зробити!

— Ну звичайно. — Вона погладила його по голові. — Тільки спершу лягай спати. Інакше в тебе не буде сили. Навіть пригорнути мене ти як слід не зможеш.

Віветта засміялась, але Ота знав, що вона хоче цим розвіяти його думки і заспокоїти.

— Віветто, — сказав він. — Ти моя дружина. Перед богом і аллахом, чи як там називається той, кому ти молишся. Ти моя дружина.

— Так, — сказала вона схвильовано. — Я твоя дружина.

Він сподівався, що вона підведе до нього голову, та вона цього не зробила — з очей у неї закапали сльози.