Мустафа схилив голову.

— Це щира правда! — сказав Ота. Мустафа підвів голову.

— Можливо, я від нього колись і піду, пане. Але тільки тоді, коли навчуся ремонтувати автомобілі.

— Гаразд, — сказав Ота. Він не був певен, що це теж не фантазія — Мустафа колись таки навчиться ремонтувати автомобілі, та думати про це не було коли. — Поїдь завтра до своєї дружини! — мовив він. — Неодмінно поїдь! Щоб у тебе був син, навіть двоє, троє синів. Ви повинні мати хороших синів.

— Дякую тобі, пане, — всміхнувся Мустафа.

— Але якщо мати двох, які не вмітимуть читати, то краще мати одного, котрий умітиме!

— Так, пане, — сказав Мустафа.

За хвилину Мустафа поїхав, і Ота, лишившись сам, неквапливо пішов до Марракеша.

«Якщо двох, то краще одного… — повторив він майже вголос. — О боже, що це я знову намолов. Хіба це від нього залежить, чи його діти вмітимуть читати й писати? Він їх сам навчити не зможе, для цього потрібні школи. А де вони візьмуться? Ця земля така вбога… Ба ні, не вбога. Кліке з неї живе. Сі Омар з неї живе, Лукас із неї живе, хазяїн «Страсбурга» з неї живе, зграя негідників з неї живуть. Навіть каїд Кліке. Навіть офіцери. А в Каса ростуть будинки, схожі на замки. Готелі, банки, готелі, банки, готелі…»

Ота чув свої кроки і луну, що котилася тихими вулицями: готелі — банки — готелі…

Він поки що не зустрів жодної живої душі. Площу коло пошти, де стояв поліцейський, обійшов. Ступав тихо в своїх старих черевиках, побурілих од води, по якій бродив учора. Невдовзі йому почали траплятися назустріч люди, головним чином офіцери з Легіону, тверезі й п'яні, піші й на велосипедах, а також місцеві, які човгали по бруківці своїми капцями. Дехто вештався по вулицях, дехто порпався в купах покидьків під будинками, ще інші сиділи або лежали під стіною, мов неживі. Ота йшов далі.

Нарешті помітив неонові вогні над баром «Атлас», зупинився й хвилину повагався.

Знав, що це єдине місце, де він може бодай ненадовго сховатися, відчував, що тужить за Віветтою так, як іще ніколи ні за ким і ні за чим не тужив, хіба що за материними руками і за рідною домівкою — але не знав, як до неї дістатися. Не міг же він у такому жалюгідному вигляді зайти в бар, та й не хотів цього; краще, коли його ніхто не помітить.

Ота поволі пройшов протилежним тротуаром, не спускаючи очей із старезного будинку. Вікна були темні, сяяв тільки бар. Грамофон співав «О Роз Марі!..»

Коли звідти вийшли двоє офіцерів, Ота мимохіть сахнувся до стіни, проте спіткнувся об щось живе й відскочив. То був чистильник взуття, коричневий хлопець, який спав, згорнувшись клубочком, у ніші будинку, мов кролик у норі.