— Для мене це байдуже. Малеш. — Вона дивилася йому у вічі, схиливши голову набік, і на устах у неї грала тиха, зачарована усмішка, які бувають лише в матерів, коли вони дивляться на своїх дітей.

— Я повинен десь «ховатися…

Хтось смикнув його за рукав. Це був хлопець-чистильник, який стояв коло них, сягаючи їм ледве до пояса, й про якого вони геть забули. Хлопець дивився на них маленькими, заспаними очима і всміхався, майже так само, як Віветта.

— Фабор, сіді.

Ота дав йому франк. Хлопець підскочив і кинувся навтьоки, немов боявся, що великий білий сіді помилився, що зараз він помітить це й відбере назад половину скарбу.

— Віветто, я повинен десь сховатися. Бодай на якийсь час.

— Ти сховаєшся, — сказала дівчина, — Зажди хвилинку, я відчиню тобі. — І поцілувала його в уста. — Можливо, це триватиме трохи довше, Ото. Але ти жди, жди! Я неодмінно прийду!

Ота кивнув головою. Він знав, що Віветта прийде. Вона поцілувала його ще раз і побігла. Він перейшов на другий бік вулиці, сів у темній ніші будинку, де раніше спав хлопець. Знайшов там трохи ганчір'я, немов у кубельці. Це було справді маленьке кубельце, проте тільки для одного марокканського хлопчика із щіткою. Ота сидів і ждав, коли повернеться Віветта і, обнявши його за шию, поведе туди, де між ним і світом будуть двері. Більше він не бажав нічого. Така велика була його любов до Віветти і такий великий був його страх.

Невдовзі тихо відчинилися ворота готелю, і в світлі неону з'явилося Віветтине обличчя. Він побіг туди.

— Швидко, — прошепотіла дівчина і повела його за руку непроглядною пітьмою.

В коридорі тхнуло часником, вином і цвіллю. Чути було звуки грамофона і голоси, але набагато глухіші, ніж надворі. Ота й Віветта підіймалися сходами. Ота вже зорієнтувався, де він, і міг далі йти сам, однак Віветтину руку все одно не відпускав. Рука була тонка, проте долоні — тверді, й Ота подумав, що Віветта тут, певне, миє й підлогу, хоч ніколи йому про це не казала, можливо, соромилася. Потім він подумав, що вони йдуть дуже довго, та це, певно, тому, що в темряві; кажуть, сліпим усі дороги здаються нескінченно довгими. Раптом Ота запитав себе, чи любила б його Віветта, якби він був сліпий, і твердо відповів, що любила б. Принаймні доти, поки їй це не набридло б.

Нарешті вони опинилися в її кімнаті.

Віветта замкнула двері на ключ, засвітила світло, й він помітив на стільці біля ліжка підставку із своєю фотографією. Взяв її й похитав головою.

— Що вони на це кажуть?

— Хто?

— Ті, хто сюди приходить.

— Сюди ніхто не приходить!

— Тим краще.