— Мій новий чоловік! — сміялася вона. — Мій гарний новий чоловік у гарних білих штанях і з гарною білою головою! Йому личить і так, моєму гарному чоловікові! Йому все личить.

Айша плескала в долоні, охоплена безтурботною радістю й ладна цілувати його без кінця-краю, але треба було вже йти, поки її не почав шукати хазяїн.

— Сиди тут, мій чоловіченьку, будь цяцею, — прошепотіла вона. — Твоя petite femme[59] незабаром повернеться й принесе тобі обід. — Це було схоже на прощання молодят під час медового місяця, і Ота геть розчулився, тримаючи її в обіймах.

Та тільки-но вона пішла, усе скінчилося. Вузька кімната. Голі стіни, розхитані стільці, ліжко, шафа. На стелі плями й щілини. Ненабагато краще за ту тюремну камеру, звідки він недавно втік. Тільки Айша перетворювала її в щось привабливе. Коли ж вона виходила за поріг, тут не лишалося нічого привабливого…

Так, треба звідси тікати, як із першої в'язниці, але куди? І що він робитиме далі?

Ота згадав батька, який не раз казав йому, що з будь-якого становища завжди є вихід, треба тільки його. знайти. Що людині піддається будь-який метал, що на будь-якій землі можна щось виростити, навіть на горбах за Бржежанками, а там же, на перший погляд, росте тільки каміння, і над ним пливуть хмари, як оце тепер над Кутубією. Але там росте і хліб…

«Ні, ні, — наказав він собі. — Це журба, j'ai, cafard, c'est ca, a журба зараз ні до чого, журбою нічому не зарадиш».

Ота погладив долонями свою незвично голу голову, всіяну дивними горбиками, про які досі не знав, і знову замислився. Повернулась Айша.

Вона була трохи стривожена. Араб, слуга, питав, хто у неї в кімнаті — вранці він чув їхні голоси. Довелося дати йому п'ять франків, щоб тримав язик за зубами.

— Ну, що ж, — засміявся Ота, — нічого не вдієш, моя люба. Доведеться сказати цьому кубельцю «до побачення» і йти геть. Те саме я змушений буду сказати й тобі, однак ти не журися. Ти навіки моя. Навіки.

Він обняв її за стан і затанцював з нею вальс під слова «Ти навіки моя». Потім змінив їх на чеські слова «я люблю тебе». Вони кружляли, натикаючись то на ліжко, то на шафу, і Айша сміялася, що це так гарно звучить і виходить; нарешті вона зупинилася, сказала, що, мабуть, її вже шукає хазяїн, і пішла.

Скінчилася ще одна дія цієї гарної п'єси про молоде подружжя. Ота стояв перед дзеркалом, дивився на свою голову й казав собі, що все це було зайве, бо голова його стала тепер така неприродно біла, що тільки викликала підозру; було б куди краще, якби він не стриг волосся, а надів тільки тропічний шолом або джелабу з капюшоном, як тоді, коли їхав з Бужада од Біди і вдавав із себе араба.