— Тепер уже не страшно. Ми куди летимо?

«Боїнг» розганявся по бетонній смузі, от-от мав знятися в повітря.

— В Санта-Барбару.

— От і прекрасно! Давно там не був. Колись зупинявся в готелі «Мірамар». Чудо! Ви знаєте «Мірамар»?

— Мені трохи далі від Санта-Барбари. Автобусом.

— Ну, а я в «Мірамар». Чарльз, хочеш зі мною? Завтра ми пішли б на пірс ловити рибу.

— Він ще малий і не розуміє.

Літак пробився в надхмар’я, стюардеси пропонували напої, готувалися нагодувати пасажирів сніданком. Малий Чарльз белькотів щось нерозбірливе. Джейн пояснила:

— Він турбується, щоб ви теж снідали з нами.

— Дякую, Чарльз. Я постараюсь поснідати, щоб мати якомога більше сили. І ти теж повинен добре їсти, коли хочеш бути дужим. Ти хочеш мати багато сили?

У малого горіли від захвату чорні круглі оченята. Лукас мимоволі подумав: чому він не отакий маленький чорний хлопчик?

2

Аеродром у Санта-Барбарі був провінціальний, домашній якийсь, чи що. З «боїнга» сходили по металевій драбинці просто на спалену сонцем траву. Будівля аеродрому нагадувала мексиканську гасієнду. Червона черепиця, відкрита галерея, щось ніби паті о. Лукас рвався до телефону, щоб дзвонити до Фріско й розшукувати Пат, але довелося махнути рукою. В цьому сонному царстві, мабуть, проіржавіли й телефонні проводи. Подзвонить уже з готелю.

До міста він добрався в мікробусикові. Коли назвав водієві «Мірамар», той здивувався: до такого готелю пасажири мікробуса ніколи не їздили.

— Не переймайся занадто, — заспокоїв його Лукас. Вигляд він мав справді не для дорогих готелів. Хоч перед тим, як поїхати з плантації, виправ свої джинси, а в Майамі купив нову сорочку, деякої пошарпаності позбутися не вдалося. Пат, ясна річ, була б у захваті, бо її просто нудило від напрасованих людей, але Пат немає і нічого немає, крім безпритульності й гоніння.