— А Пат? — несміливо перепинив Лукас потік захватів. — Як же Пат?

— Ви питаєте про це несерйозне дівчисько? Хіба вона що-небуть розуміє? Я пробувала затягти її хоч на одне засідання, але куди там! Вона заявила, що споглядання диких звірів для неї набагато приємніше, ніж нудьга від пустого словоливства. Уявляєте: називати наш надзвичайно плідний обмін думками словоливством!

— Але ви повернулися додому разом? — делікатно поцікавився Лукас.

— Це я привезла її до Штатів. Інакше це дике дівчисько досі б металося там десь між Кенією, Танзанією і ще якимись там первісними країнами.

— Пробачте, місіс Хіган, але я хотів би… Ви не могли б сказати, де тепер Пат? її немає вдома?

— Вдома? Вона взагалі ніколи не живе вдома. Але сьогодні… Стривайте, містер Лукас, але ж, здається, Стів сказав, ніби Пат вас має зустрічати. Де ви, містер Лукас? Звідки дзвоните?

Лукас завагався: казати чи ні? Коли ця банда підслухує всі телефонні розмови Хіганів, то рано чи пізно доберуться й до його вимушеного сховища.

— Я в Санта-Барбарі, — сказав він. — Готель «Мірамар». Коли ваша ласка, місіс Хіган, передайте Пат мій номер телефону. Я ждатиму щовечора. Вдень тут у мене деякі справи.

— Передам неодмінно, — запевнила його мама Веренікс, — мені було приємно почути ваш голос, містер Лукас.

— Тоді що ж казати про мене? — витискуючи з себе всі рештки ґречності, промимрив Лукас.

Він весь зіпрів од цієї розмови і, щоб хоч трохи просвіжитися, вирішив збігати скупатися.

Коли проходив коротким тунельчиком, над головою загримів трансамериканський експрес. Враження було таке, ніби на тебе валиться мало не вся земна куля. Лукас мерщій вискочив на волю, вгрузаючи в тяжкому піску, побіг до океану, тільки біля самої води озирнувся, провів поглядом поїзд. То був ешелон контейнерів. Сталевосірі, зеленкуваті, сріблясті, темно-червоні, мов бичача кров, міцні чотиригранні коробки з ребристої сталі котилися повз нього, виринаючи з-за повороту, ховалися за новим поворотом, мігтіли виразними, видними здалеку написами: «Локхід», «Дженерал Дайнемікс», «Мацусіта», «Міцубісі», «Морфлот. Одесса».

Ешелон з контейнерами пройшов, ось-ось з-за невидимого закруту з’явиться новий експрес, а Лукас. забувши, навіщо він тут, стояв і не міг відвести погляду від рейок, по яких щойно котилися герметично закриті таємничі контейнери з назвами фірм, корпорацій, країн і континентів, їхнє видиво промайнуло в нього перед очима за якусь мить, але не зникло, а мовби розпросторювалося в душі, сповнюючи її нез’ясованою тугою і відчуттям безсилля. Чому людині не дано ось так вільно й могутньо переміщуватися в просторі, полишаючи позад себе непривітні краї, злих людей, сувору долю? Чому не можемо ось так несподівано з’являтися і ще несподіваніше зникати за поворотом, линути далі й далі, нестримно, потужно, вічно?