Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.

— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.

— Їдьте. Та швидше повертайтесь.

— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.

Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:

— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.

— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.

— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!

— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні — і то буду гордитися.

Смолярчук подивився на молодого солдата:

— Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.

— Що це значить — з часом? — простодушно спитав Тюльпанов.

— Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. — Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. — Розум собаки — це праця людини.

Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.

— Жарко, Витязю!

Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. — Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.

— Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!

— І ти будеш чаклуном — наберися терпіння.

Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.

Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував: