— Про таке й казати не треба: по очах видно. А що, хіба не вгадав?

— Угадав, брате, не буду відмовлятися. Я про неї зараз вдень і вночі думаю, різні плани будую, як ми жити будемо в Сибіру, де вона працюватиме, де я.

— Самі будуєте, чи вам, товаришу старшина, і Оленочка допомагає?

— Та вона ще не в курсі справи.

Від здивування у Тюльпанова розширилися очі:

— Як це — не в курсі?

— Дуже просто: вона ще не знає про мої плани.

— Не знає, що ви з нею одружитись хочете?

— Не говорив їй про це.

Тюльпанов зареготав.

Смолярчук не нахмурився ображено, не кинув на товариша докірливий погляд, навпаки, підтримав його дружелюбною посмішкою, хоч причина сміху була йому незрозуміла. Певний у своїй правоті, він не допускав думки, що Тюльпанов сміявся над його словами, але на всякий випадок спитав:

— Ти чого хихикаєш?

— Так… — обличчя Тюльпанова стало серйозним. — Своє одруження згадав. Цілий рік, дурень, мучився: піде чи не піде за мене Таня, вартий я її чи не вартий.

— Ну, пішла?

— Аякже! У нас з нею, товаришу старшина, таке кохання! Розповісти?

— Не треба. Нецікаво про чуже кохання слухати. Про своє зараз розмовлятиму. Почекай мене тут.

Тюльпанов був розчарований тим, що йому не вдалося поговорити про молоду дружину.

— Товаришу старшина, я додатково потренуюсь, — сказав він.

— Яке це ще додаткове тренування? — здивувався Смолярчук.

— Швидкісний біг. Пам'ятаєте, ви говорили, що інструктор повинен уміти бігати, як олень? От я й хочу потренуватися, щоб не відстати від Витязя.