У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.

Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:

— Ба-а-а-ня!

Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»

Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.

— Стій! — в один голос, не змовляючись, наказали вони шоферові.

Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:

— Завернемо?

Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, — в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.

Яка це насолода — зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.

Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі, на колодах.

Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.

— Тримайсь, хто в чорта не вірує! — закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.

Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.

Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:

— Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!

Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.

Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом: