Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.

Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.

— До побачення! — отямившись, пробурмотів Смолярчук і квапливо зник.

— Бач, який лякливий вояка! — густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.

— Тату, ви наче з-під землі виросли, — засміялася Олена. — Як вас не злякаєшся?

— Ой дівчино хороша, помовчала б ти, — Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. — Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. — Знявши кашкет, він перехрестився. — Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»

— Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.

Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.

Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.

Глава одинадцята

Глава одинадцята

Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.

В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.