— Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

— Ну, як? — спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. — Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

— Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

— Так, так, якраз до речі!

— Чи зрозуміли ви натяк? — спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. — За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

— Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

— Дивлячись, як служити, — одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. — Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три — сержанта, через рік — старшину і через п'ятирічку — генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

— Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

— Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! — закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко — там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить — через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко — всім співати хочеться. Заговорить — всі його слухають з цікавістю. Почне працювати — у всіх руки сверблять. Завидна доля у цього солдата! Немає поки що на його грудях ні ордена, ні медалі, ні значка, не. відзначений ві, н ще в жодному наказі командування, але вже нагородили його бойові соратники найвищою людською нагородою — любов'ю, його любили за те, що він бачив веселе і смішне навіть там, де воно було глибоко приховане від інших, за те, що він нікому не дозволяв зазнаватися, за те, що вмів підтримати людину, яка ненавмисне спіткнулася.