— Товаришу полковник, ваше слово!

Шатров підвів голову, кинув неуважний погляд на шпигунське спорядження, розкладене на столі:

— І мені все це не подобається, товаришу генерал. Але більше не подобається інше. Чому і коли отруївся цей посол «Двадцять першого»? Мені скажуть, що він розкусив ампулу з отрутою, не бажаючи потрапити живим до рук прикордонників. А я не погоджусь.

Зубавін зрозумів весь складний хід думки Шатрова. Він уже був спроможний відповісти на питання, задане Шатровим, але мовчав: вважав за негідне скористатися чужими думками.

— Чому я не погоджуся з такими міркуваннями? — продовжував Шатров. — З двох причин. Перша: в роті порушника ми не виявили осколків ампули в отрутою. Друга: йдучи по сліду порушника, ми бачили, як важко давався йому шлях, особливо останніх двісті метрів. Так, як ішов він, міг іти тільки смертельно поранений. Але, заперечать мені, в останню мить, при затримці, він вчинив запеклий опір, намагаючись застрелити собаку. Це нічого не означає: відчай надав йому сили. Виходить, прикордонники зв'язали порушника в той момент, коли він був уже в агонії… Отже, він отруївся задовго до того, як зрозумів безвихідність свого становища. Виникає запитання: навіщо і з якої причини він це зробив? — Шатров усміхнувся: — Життя надокучило? Навряд. Треба шукати іншу причину. Вона, на мій погляд…

Шатров замовк, пильно дивлячись на капітана — начальника медичної частини прикордонного загону, що саме заходив до кабінету. Військовий лікар поклав перед генералом аркуш паперу — висновок про результати розтину трупа. Громада мовчки, уважно прочитав його і промовив:

— Наші припущення підтвердились. Отрута прийнята разом з коньяком за дві години до настання смерті.

— І отрута, звичайно, прийнята не добровільно, — підхопив Шатров. — Хтось влив у коньяк повільно діючу отруту. Хто ж? Той, хто спрямував цю робочу худобу, хто розпочав з нами велику гру. Коротко кажучи, товариші, я тепер остаточно переконаний в тому, що розвідувальний центр Крапса нас досі вводив в оману. «Гомер» не резидент, а величезне опудало. І цей отруєний не зв'язківець, а декорація. І обидва вони — прикриття операції «Гірська весна», атака на фальшивому напрямку. Крапc пожертвував малим, щоб врятувати велике. Мета виправдовує засоби. Що ж нам робити? — спитав Шатров, дивлячись на генерала.

Незважаючи на всю важливість питання, Громада засміявся:

— А те ж саме, що й раніше. Дозволяти дурити себе. Тобто, робити вигляд, що вважаємо резидентом «Гомера», а тимчасом вживати енергійних заходів до розшуків справжнього і намацувати вихідні позиції «Гірської весни». На що розраховував розвідувальний центр, посилаючи цього лжезв'язківця до лжерезидента? На мою думку, Крапc був певний, що його посол попадеться, що ми не захопимо його живим і зрадіємо, знайшовши при ньому стільки доказів того, що він ішов до резидента Батури. А які дальші розрахунки Крапса? Він вважає, що ми повинні тепер зосередити свою увагу на Батурі. Тож не будемо розчаровувати «Бізона»! Нехай Батура залишиться поки що на волі. Він тепер нікуди не втече від нас і не являє на даному етапі небезпеки. На мою думку, ми повинні стежити за жебраком грубіше, демаскованіше і цим самим довести справжньому резидентові в Яворі, поки що невідомому нам, що ми попалися на гачок Крапса. Заперечень немає?