Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.

Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.

Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.

Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.

Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.

— За кордон пішов, до наших друзів.

— Вдень і вночі вони проходять повз нас, звикли ми.

— Даремно. До такої великої справи гріх звикати. Здійснилося те, про що мріяли наші великі вчителі! — гість неспокійно подивився навколо. — То де ж ви мене притулите, Олено Іванівно?

— Зараз. — Олена висунулась у вікно і, піднявши голову, крикнула: — Тату!

У відповідь пролунав короткий бас трембіти: чую, мовляв, кажи, що треба.

— Ідіть сюди, тату, скоріше!

По лунких східцях, що вели на другий поверх, до мансарди, загупали важкі, повільні кроки. В горницю увійшов Іван Васильович Дудар. Він був одягнутий в стареньку, зношену форму залізничника, але підперезаний брезентовим фартухом, з кишені якого стирчало з півдюжини найтонших-фігурних долотець, стамеска, циркуль і складний метр. За правим вухом майстра стирчав надзвичайно солідний теслярський олівець з грифелем, завтовшки майже в мізинець. В зубах була обвуглена щербата люлька — напевно, ровесниця, однолітка господаря цього будинку.

Дудар мовчки пильно дивився на незнайому людину. Потім не поспішаючи перевів запитливий погляд на дочку.

— Це Микола Григорович Ступак. Шофер. Буде в нас жити. Прислав інженер Борисенко.

При згадці про інженера Борисенка суворі очі Дударя трохи потеплішали, але він не квапився бути гостинним господарем. Зняв фартух, повісив його на цвях, струсив біля порога завитки стружок з одягу.

Дубашевич швидко, крадькома перезирнувся з молодою господинею: рятуй, мовляв, на тебе вся надія.