— Тату, цього чоловіка інженер Борисенко прислав, — повторила Олена. — Шофер, Микола Григорорович Ступак.

— А..! Здрастуйте! — старий простягнув Ступакові руку з темною натрудженою долонею. — Здрастуй, Миколо Григоровичу, — повторив Дудар м'яко, наскільки це дозволяв йому грубуватий голос. — Живи, коли інженер Борисенко прислав. Такій людині, як він, ні в чому немає відмови. Звідки прибув, Миколо Григоровичу?

— Із Львова.

— Що ж, і родом звідти?

— Ні, трохи далі, із Східної України. Київський. Дніпровський водолій. Степовик.

— Подобається тобі наш гірський край чи не подобається?

— Дуже подобається. Дивлюсь і не надивлюся ніяк. Велика, наша країна, а такий край, як Закарпаття, у нас єдиний.

— Ти що ж, вперше на нашій землі?

— Бував і раніше. Під час війни. — Дубашевич торкнувся правого боку грудей, на якому рожевів орден Червоної Зірки. — Між іншим, оцією зірочкою я тут нагороджений. За важкі бої в горах.

Дубашевич, сам того не підозріваючи, інстинктивно захищаючись, зачепив святая святих Івана Васильовича — його любов до Радянської Армії.

Іван Васильович поглянув на груди фронтовика, на його зірку, і мимоволі згадалися йому картини далекого минулого: як жив при кривавому хортистському режимі, як знущалися над ним, українцем, протягом всього життя чужоземні загарбники і як одного разу, в темну дощову осінню ніч 1944 року, прийшов кінець цьому гнобленню — радянські війська вступили на багатостраждальну землю Закарпаття.

— В яких горах ти воював, Миколо Григоровичу?

— В тутешніх. На Верховині.

— То, можливо, ти і нас з Оленкою визволяв?

— Дуже можливо! — радо підхопив Дубашевич.

— П'ять ночей і днів ми ховалися в лісі. П'ять днів і ночей ми з Оленкою чекали на вас.

— Більше ви нас чекали, Іване Васильовичу! — посміхнувся гість. — Тисячу років ви жили в розлуці з Україною. — Дубашевич з грубуватою ніжністю обняв господаря. — Навічно тепер з'єдналися.

— Дай боже, дай боже…

— На бога, батьку, надійся, але й сам пильнуй.

— Це теж правда, синку. Ну, ходімо, покажу твоє житло.