— До вечора, Іване Васильовичу! — помахав він рукою шляховому обхідникові.

— Куди ж ти, Миколо Григоровичу? Поїдемо далі, через тунель, навпростець.

Шофер Ступак не встиг відповісти. Недалечко, в будинку Дударя, грізно зарокотала трембіта. Дубашевич уже знав таємницю цього звуку, але все одно злякано насторожився.

— Громовиця, — схаменувся він. — Хто ж це грає? Олена?

— А то ж хто. Кожного ранку випробовує силу своїх легенів. Сідай, Миколо Григоровичу, поїдемо через тунель, — повторив Дудар.

— Через тунель? А набагато коротше через тунель?

— Набагато.

— Гаразд, поїдемо, — Ступак кинув цигарку і скочив на площадку дрезини.

Дрезина увійшла в прохолодну глибину тунелю. Після яскравого денного світла тут було темно, хоч в око стрель. А коли очі трохи звикли до мороку підземелля, далеко попереду заголубіла арка протилежного входу в тунель.

— Ну й темно тут, як в могилі, — сказав Ступак — Скільки метрів землі над нашими головами?

— Не землі, а скелі. Де двісті сімдесят метрів, де двісті, де сто вісімдесят.

— Ого! Чому ж такий тунель не охороняється?

Це було запитання, якого Дудар чекав.

— Як не охороняється? — усміхнувся Іван Васильович. — А я?

— Мало.

— Більше не треба. У нас тут тихо і мирно.

Промінь ліхтарика шляхового обхідника освітлював залізобетонне, чорне від диму склепіння і кам'яні стіни тунелю.

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки — справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково — один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.