Дослідивши дорогу, прикордонники знайшли на ній сліди велосипедних шин. Звичайно, це могли бути сліди і не велосипедиста в зеленому капелюсі, можна й помилитися, але Смолярчук попросив їхати далі.

Під'їхали до залізничного переїзду і зупинилися: сторож закрив шлагбаум, пропускаючи в бік кордону довгий товарний поїзд.

Смолярчук і Тюльпанов, зіскочивши з машини, сіли навпочіпки, уважно продивлялися обидва боки залізничного насипу: чи не з'явиться на ньому з найближчих кущів той, кого вони шукають, чи не спробує скористатися поїздом?

Простукотів колесами по рейках останній вагон. Сторож на переїзді, зморшкуватий безвусий чоловік, поклав жовтий прапорець у шкіряний футляр ї повернувся до Смолярчука:

— На куриво не багаті, товаришу?

Почастувавши залізничника цигаркою, Смолярчук спитав:

— Чи не проїздив тут дядько на велосипеді?

— У зеленому капелюсі? Туди подався. — Сторож показав у напрямі гір.

Водій вийшов з машини.

— На моєму «буйволі» далі не поїдеш, — жалкуючи, сказав він, звертаючись до прикордонників. — Бажаю удачі!

— Спасибі, товаришу Шуба, — подякував Смолярчук і спитав сторожа: — Телефон справний?

— Справний.

Повідомивши на заставу про своє місцеперебування і напрямок переслідування, Смолярчук попрощався з Шубою і крутою вузькою дорогою рушив у гори. Менше ніж через кілометр дорога перейшла в стежку і круто полізла вгору. Тут сліди велосипедних шин зникли. Смолярчук при допомозі Витязя обшукав навколишню місцевість і швидко знайшов у лісовій хащі кинутий велосипед, а також помітив виразні відбитки великих, добре знайомих черевиків.

— Слід, Витязю, слід!

Витязь потягнув Смолярчука крізь лісові завали з бурелому і каміння.

Тюльпанов, як він не тренував себе з бігу на далекі відстані, не зміг угнатися за старшиною, відставав все більше й більше і, нарешті, втратив його з очей.

Смолярчук і Витязь, ідучи по сліду порушника, підбігли до густої ялини, що самітньо стояла на галявині. Собака кинувся до гіллястого темного дерева, став на задні лапи. Смолярчук зрозумів, що ворог причаївся на дереві, що готовий звідти завдати йому смертельного удару. Він різко відсахнувся назад. Але не встиг відбігти, як пролунав постріл…

Смолярчук упав обличчям вперед, витягнувши руки, ніби намагаючись схопити ворога.

Торішнє листя і вологий мох, що ніколи не знав сонячного світла, прийняли в свою прохолодну м'яку постіль знесилене важке тіло старшини. Зелений мох набухав гарячою кров'ю прикордонника і ледве парував на прохолодному повітрі.

Залишаючи позад себе широку червону смугу, Смолярчук, вже втрачаючи свідомість, проповз кілька метрів і завмер.