Додому я повертаюсь о четвертій годині.

— Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?

— Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.

— Бачив своїх індокитайців?

— Ні.

— Вони на подвір’ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.

Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи «е пручається.

— Ну як ти, Метелику?

— Все гаразд, а ви?

— Ми дуже раді — заробили сорок доларів!

— Що ж ви робили?

— О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів — одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту — американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в’їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.

— Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.

— Бери, а то ми більш не підемо працювати!

— Послухай, французи живуть на п’ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме «собі м’ять доларів, а п’ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.

— Домовилися.

— Завтра я піду з вами.

— Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в’їздом до порту.

— Гаразд.

Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту