— Звідки ви приїхали?

— З Французької Гвіани.

— Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?

— Ні, я втікач.

— А ваші друзі?

— Вони теж.

— Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі «Мартінер клаб», ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.

— Як вас звати?

— Омер.

— Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.

Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.

Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в’язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!

Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.

— Ну як, друже, добре виспався? — питають мене Гітту та його товариші.

— Еге ж, дякую.

— Що питимеш — чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з’їси?

— Дякую.

Я їм і дивлюсь, як вони працюють.

Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.

Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.