Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.

Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір’я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м’яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.

Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло — подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.

Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.

Завтра неділя, ринок зачинений, отож ми цілий день будемо вільні. Тому вирішуємо запросити до себе на обід Гітту, його друзів, індійок і їхніх братів. Почесним гостем буде індокитаєць, який допоміг Кюїк-Кюїку й однорукому, подарувавши їм віслюка з візком і позичивши двісті доларів, щоб ми могли розпочати торгівлю. На його тарілці лежатиме конверт з двомастами доларів і запискою, в якій його рідною мовою ми висловимо свою вдячність.

Після поросяти, яке він так любить, найближчим другом для Кюїк-Кюїка є я. Він постійно виявляє до мене увагу: хоч я найкраще вдягнений серед нас трьох, він часто повертається додому, приносячи для мене то сорочку, то штани, то краватку. Все це він купує на свої невеличкі заощадження. Кюїк-Кюїк не курить, майже не п’є, його єдиною вадою є потяг до азартних ігор. Він мріє про одне: заощадити вдосталь грошей, аби ходити до китайського клубу грати.

Продаючи закуплені вранці продукти, ми більше не маємо ніяких ускладнень. Я вже досить добре говорю по-англійському. Щодня ми заробляємо від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти доларів на трьох. Це небагато, але ми задоволені, що так швидко знайшли спосіб заробляти на хліб. Я не завжди йду з ними купувати, хоч мені й вдається збивати ціни, зате я постійно продаю. Мене вже знають багато англійських та американських моряків, які сходять на берег, щоб купити продукти для свого корабля. Ми торгуємося спокійно, не вдаючись до гарячих суперечок. Один здоровань маркітант з офіцерської їдальні американського корабля італо-американського походження завжди звертається до ме» е по-італійському. Він радий, що я відповідаю йому його рідною мовою, й торгується зі мною лише задля забави. Зрештою він купує в мене по ціні, яку я назвав на початку нашої розмови.