— А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, — розповідає ще один. — Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов’язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.

Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.

Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:

— Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.

Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.

Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув’язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним — така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: «Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити».

А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: «Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги». По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:

— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.