Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.

— Скільки ти заплатив за все?

Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.

— Сто вісімдесят три долари.

— А скільки він тобі пропонує?

— Здається, двісті десять. Замало.

Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.

— Говоріть повільно, — кажу я.

— О’кей.

— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.

Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:

— Скільки все це коштує?

— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.

— Гаразд, — киває головою вона.

Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.

Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.

Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:

— Перекладач.

Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.