Інші працюють докерами в порту. Всі тяжко гнуть спину, але заробляють лише на прожиток.

— Життя в нас нелегке, — кажуть вони, — зате ми вільні. І це, вже добре.

Сьогодні ввечері нас провідав засланець Фоссар. Він платить за питво для всіх. Він був на канадському кораблі, навантаженому бокситами, яке при виході з річки Демарари було торпедовано. Фоссар належить до числа врятованих, йому заплатили як людині, що зазнала корабельної катастрофи. Майже весь екіпаж корабля втонув. Йому пощастило сісти на рятувальну шлюпку. Фоссар розповідає, що підводний човен сплив на поверхню й один з його командирів заговорив до них. Він спитав, скільки в порту кораблів, навантажених бокситами, чекає свого відплиття. Вони відповіли йому, що не знають, тоді чоловік, який розпитував їх, зареготав.

— Учора, — сказав він, — я був у кінотеатрі в Джорджтауні. Погляньте, ось у мене лишилося півквитка. — Скинувши з себе піджак, він сказав їм: —Цей костюм я придбав у Джорджтауні.

Недовірливі слухачі кричать, що Фоссар розповідає неправду, але той наполягає на своєму, і його розповідь видається нам правдивою. За його словами, чоловік з підводного човна нібито попередив їх, який корабель прийде їм на допомогу. І справді, їх урятував названий корабель.

Кожен розповідає свою історію. Я сідаю з Гітту біля одного літнього парижанина — Малого Луї з вулиці Ломбар.

— Я, любий Метелику, знайшов був один спосіб жити так, щоб нічого не робити. З’являється, скажімо, в газеті під рубрикою «Загинув за короля й королеву» французьке прізвище. Я негайно йду до одного мармурника й замовляю фотографію надгробка, на якому стоїть назва корабля, число, коли його торпедовано, й прізвище француза. Потім заходжу до вілл багатих англійців і прошу пожертвувати щось на придбання стели для француза, який загинув за Англію. Мовляв, щоб на кладовищі була про нього хоч якась пам’ять. Так тривало аж до минулого тижня. І раптом один бретонець, котрий, як усі вважали, загинув на потопленому торпедою кораблі, з’являється живий і здоровий! Він навідав кількох жінок, у яких я випросив по п’ять доларів на надгробок для нього ж таки. Тепер той бовдур ходить скрізь і кричить, що він живий і що я не купив у мармурника жодного надгробка. Отож доведеться шукати чогось іншого, аби жити, бо я вже в такому віці, що працювати важко.

Підпивши трохи, кожен, певний, що ніхто, крім нас, не розуміє тут французької, починає із запалом розповідати нечувані історії.

— А я роблю ляльки з каучуку, — розповідає інший, — і руків’я для велосипедів. На жаль, коли дівчатка залишають свої ляльки в садку, то вони під сонцем розм’якають і деформуються. Тоді я маю неприємність, коли забуваю, що я вже торгував на цій вулиці. Цілий місяць я вже не можу проходити вдень по вулицях пів-Джорджтауна. З велосипедними руків’ями відбувається те саме. У того, хто залишив свого велосипеда на сонці, липнуть руки до руків’їв, що їх я продав йому.