І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.

— Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.

Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені:

— Будь обережний, це справжні дівчата. Не дозволяй собі кидати гостре слівце щодо того, що з-під їхньої прозорої вуалі прозирають перса. Це для них природно. Розумієш, мені до цього байдуже, я вже старий. А ось Жюло та Малий Луї напочатку, коли ми сюди приїхали, зробили спробу залицятися до них і впіймали облизня. Потім дівчата довго не приходили до нас.

Ці обидві, індійки вельми гарні. Ота цятка татуювання на чолі їм надає дивного вигляду. Вони ввічливо щось нам кажуть» і мої слабкі знання англійської мови наводять мене на думку, що вони раді нашому приїзду до Джорджтауна.

Цього вечора я з Гітту йду до центру міста. Здається, там зовсім інша цивілізація, ніж тут, де ми живемо. У місті повно людей. Білих, негрів, індійців, солдатів, військових і цивільних моряків. Бари, ресторани, шинки й усілякі контори освітлюють вулиці сліпучим сяйвом, і скрізь видно як удень.

Я вперше в житті побачив звуковий кольоровий кінофільм і, приголомшений цим новим досягненням, іду з Гітту до величезного бару. Тут цілий куток займають душ двадцять французів. Головний напій у барі — «Куба лібр» (ром і кока-кола).

Всі ці люди — втікачі, колишні каторжани. Одні з них втекли після того, як їх звільнили із в’язниць: вони відсиділи свій термін в ув’язненні, а потім мали відбути такий самий строк на засланні. Помираючи з голоду, не маючи роботи, до того ж відчуваючи зневагу з боку офіційних властей та гвіанського населення, вони подалися до країни, де, як їм здавалося, живеться краще. Але й тут життя не з медом, розповіли вони мені.

— Я рубаю дерева в джунглях за два з половиною долари на день у Джона Фернандеса. Щомісяця на тиждень я приїжджаю до Джорджтауна. Мене не покидає розпач.

— А ти?

— Я збираю колекції метеликів. Ходжу ловити їх у джунглі, і коли в мене назбирується велика кількість різних метеликів, я складаю їх у коробку зі склом і тоді продаю колекцію.