Алістер Бойд стрімголов полетів у сховище відразу, як збитий з пантелику клерк доповів, що Калі пішов відчиняти сейф, до якого підходить ключ із левовою пащею на руків’ї.

— Я власник банку, дозвольте відрекомендуватися, — кричав Бойд ще зі сходів і метав погляд з браслета із знаком лева на дівчину, на сейф № 1 та у зворотньому напрямку.

У його сховищі з’явився ще один, фатальний близнюк, до сейфа та кріса додався браслет з такою ж вишкіреною пащекою лева. Ключ! І це було саме те, чого так боявся Бойд. Браслет із знаком лева міг будь-якої миті відкрити сейф і тоді…

О, ні!

— Що вам тут треба, панове? — переходив на вереск.

— Ми шукаємо когось з марга Гінсутіон, — пояснив молодий чоловік.

— А навіщо шукати когось із давно витлумленого марга? — зіщулив очі Бойд.

Молода жінка відійшла від сейфа.

— … бо це не наш скарб!

— То чого ви сюди приперлися? — заверещав Бойд.

— У них є ключ, — тихо зронив Кеші.

— Який, де він? — лютував Бойд, відтісняючи фатальну мить.

Він відіпхнув Калі вбік так сильно, що й без того невисокий на зріст індонезієць мало не прилип до сейфа № 1.

— Кого ти, курдуплику низькорослий, пустив до сховища?

— У них є ключ, — стояв на своєму Калі.

— Не хвилюйтеся, ось ключ. — Із цими словами молода жінка зняла з руки браслет, який миттю розпростався і став схожим, як дві краплини води, на кріс із вишкіреною пащекою лева, яким вбито Ероута.

Тільки це не кріс. Бойд втупився на заспокоєне тіло браслета. Сумніву немає, це й справді не кріс, а ключ з характерними зазублинами, а усе решта таке ж — як на тамтому крісі.

— То ви не будете зараз відчиняти сейф? — знітився, зіщулився власник банку.

… там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

— Ні, — спокійно почепила на руку браслет молода жінка. — Це не наше.