Ці думки останнім часом переважали думки про зустріч із П'єром. Плани досліджень вироблені давно. Але не було плану допомоги аборигенам, враження сьогоднішнього дня ламали вчорашні рішення. Антон знав тільки те, що, подолавши таку довгу дорогу сюди, він не зможе піти звідси, поки не поставить тут віхи цивілізації, а повернувшись назад, повідомить про все світові, посланцем якого себе вважав, хоч і не мав ніяких повноважень від нього…

Море довкола дрімало, повітря ніби завмерло. На березі жінки розпалювали вогонь, а діти бігали вгору і вниз, чекаючи, коли батьки принесуть скойки. При світлі вогнищ їхні брудні тіла виблискували металом, і відтак вони здавалися чортенятами, але не з уявного, а зі справжнього пекла.

Антон Лупан спустився в каюту, відчинив шухляди стола й почав нишпорити в паперах. Тут у нього були деякі нотатки, накидані під час подорожі; він мав намір згодом упорядкувати їх у своєму донесенні Географічному товариству. Він розгорнув зошит, присвячений Вогняній Землі, і йому здалося, що все написане ним — ідилічне й непотрібне. Яка користь із того, що люди знатимуть положення цієї землі, клімат, рослинність, звичаї, кому потрібні десяток, сотня невідомих досі подробиць, якщо в цивілізований час тутешні люди перебувають у доісторичній порі?

Антон у відчаї виривав аркуші, шматував на клапті і жбурляв долі, розтоптуючи ногами.

Корабель затремтів, ніби вода довкруг нього закипіла. Щогла, яка проходила під стінкою каюти, затріщала. Якірний ланцюг смикнувся зі скреготом, ніби розірвався, і з глибини шістдесяти метрів передав звук якоря, який потягнувся по дну.

Антон миттю вихопився на палубу. Та враз його щось ухопило й кинуло на люк з такою силою, що він не міг навіть поворухнутися. Хараламб лежав поряд, вчепившись руками у край тенту.

Це був не вітер, а маса важкого повітря, яка скотилася з гір і впала на землю, мов лавина каміння, що ринула вниз.

На березі закричали люди, почали вити собаки.

— Всі на палубу! — крикнув Антон. — Травити весь ланцюг якоря!

Люди вибралися з трюму навколішки і так потяглися до носа, чіпляючись то за парапет, то за бухти канатів, намагаючись підтримувати один одного у сліпучій темряві.

Це була не буря, а бунт природи, бо, всупереч усім законам, вітер охоплював тебе і ззаду, і спереду одночасно, віяв по палубі в усі боки, проникав за парапет, за люки, поміж бочки з водою, не даючи змоги знайти захисток.

На березі літали, сплівшись у клубок, палаючі гілки й головешки, вихоплені з вогнищ алкалуфів, і, промчавши над водою, тонули в морі. Берегів не видно було, але чутно, як вили собаки.