Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»
Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.
— Аллах, аллах!..
Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.
Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.
Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.
Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.
— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.
Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.
— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!
Хараламб усміхнувся.
— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!
Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.
— Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?
Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.
РОЗДІЛ XXVIII ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ
ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ