Спали вони в наметі, але доводилося довго шукати більш-менш сухе місце. Поні їм дуже пригодились, бо лише намет з грубого вітрильного полотна важив тридцять кілограмів, і комусь довелось, би його тягти на собі.

Вранці четвертого дня вони покинули Олтець, який вивів їх сюди, і, користуючись компасом, попрямували на схід, піднімаючись схилом цього загадкового піка, що губився в тумані.

Підйом був важкий, ліс почав рідшати, кам'янистий грунт без рослинності ковзав під ногами людей і маленьких коненят.

Невдовзі вони вийшли на наст, який трохи вище перейшов у кригу. Саме тоді згори потягся такий густий туман, що задній не бачив переднього. Це була плавба в невідомість, а не дорога.

О четвертій годині по обіді вони опинилися на вершині. Розрахунки підтвердили, що це найвища точка тут — майже півтори тисячі метрів над рівнем моря.

Але що вони вигадали, вибравшись сюди? Нічого не видно далі десяти кроків, тільки за компасом можна визначити, де океан, а таємнича земля, в серцевину якої вони пройшли, заховалась під туманом, мов під сірими гранітними плитами, і невідомою залишалася й далі.

Капітан звелів ставати постоєм, але в голосі його звучало розчарування. Гаразд, але ж вони ще не переможені! У мішках та у в'юках харчів на шість тижнів. Шість тижнів можна стояти тут, чекаючи ясного дня! І якщо за цей час небо не проясниться хоч на день, на годину, на хвилину, він, Антон Лупан, вимушений буде послати людей вниз. Якщо хочуть, хай повертаються з новими харчами, а ні — то хай залишають його самого тут, у горах, бо він, хоч би там що, мусить розкрити таємницю цієї землі.

Місцина, вкрита кригою й затягнута туманом, була не дуже зручна для довгого постою, але ніхто не бурчав, почувши його рішення. Ліс залишився далеко внизу, дрова, щоб підігріти чай, доводилося носити звідти, і вони розпалювали вогонь тільки раз на день. Дощ не йшов, град не бив, але одяг все одно весь час був мокрий.

Нарешті туман таки порідшав, ніби його розігнала несамовитість Антонових думок, і всі побачили, вперше за стільки тижнів і місяців, голубе небо, колір якого вони вже й забули.

Стало видно схил, яким вони піднялися, частину протоки, а далі, до океану, простягнувшись аж за горизонт, висів, мов біле плато, осяяне сонцем, туман і феєрично іскрився, наче густо посипаний діамантами. Ні, невідома земля не хотіла відкривати таємниці, лишалася й далі загадковою, ховаючись під білим покровом.

Антон закам'яніло дивився на це непорушне плато і згадав слова П'єра, сказані колись, хоч відтоді минуло вже стільки літ: «Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого…»