— Ти накиваєш п'ятами раніш, ніж ми звідси рушимо.

— Не бійтеся, — тяжко зітхнув Кіт, — там же О’Гара, розлючений лев. Бодай туди ніколи не повертатися.

III

III

Перший перехід не перетрудив Кіта. До Фініганського броду весь їхній багаж — дві з половиною тисячі фунтів — перенесли індіяни, що їх пощастило найняти. Далі довелося гнути власні спини. Вирішили посуватися щодня на одну милю. Та це здавалося легким тільки на словах. Джон Беллю в таборі куховарив, отже не міг переносити більше як один клунок у день, і на долю кожного з трьох молодих хлопців припадало щодня проносити по вісімсот фунтів на відстань в одну милю.

— Якщо брати клунки по п'ятдесят фунтів, щодня доведеться проходити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні, бо ж останній раз ми не вертатимемося, — пояснив Кіт своє приємне відкриття. Клунки по вісімдесят фунтів треба було б щодня переносити на дев'ятнадцять миль, а по сто фунтів — лише на п'ятнадцять.

— Я не охочий ходити, — зауважив Кіт. — Тому братиму по сто фунтів. — Перехопивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він хутко додав: — Певна річ, я звикатиму поступово. Навчаються ж люди ходити по мотузці й витівати всіляких там штук. Я почну з п'ятдесяти.

Кіт схопив клунка й весело, мало не підтюпцем подався стежкою. Скинувши його на першому перепочинку, він поспішив назад. Виявилося легше, ніж він гадав. Але дві милі збили з нього самовпевненість. Другий клунок важив шістдесят п'ять фунтів. Нести було набагато важче, й Кіт уже не підстрибував. Як і всі носії, він деколи сідав на землю перепочити, спираючись ношею на камінь чи пень. За третім разом він так розпалився, що скинув на плечі дев'яностоп'ятифунтовий лантух з бобами. Але пройшовши сотню кроків, відчув, що от-от зомліє. Кіт сів і витер піт з обличчя.

— Короткі переходи й короткі перепочинки, — ледь вимовив сам до себе Кіт. — Ось у чому річ.

Іноді він сідав перепочити, не пройшовши й ста кроків, і щораз насилу спинався на ноги, а лантух дедалі важчав та й важчав. Він захекався, його заливав піт. Десь за чверть милі він зідрав з себе вовняну сорочку й почепив на дерево. Трохи далі закинув геть капелюха. Через силу подолавши півмилі, Кіт уже подумав, що йому капець. Ніколи в житті не почувався він так немічно. Знеможений, він сидів на землі, і раптом його погляд спинився на великому револьвері й важкому патронташі.

— Зайві десять фунтів, — посміхнувся Кіт і відстебнув зброю.

Він навіть не завдав собі клопоту повісити її на дерево, а злісно жбурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв пропливав повз нього, Кіт завважив, що й інші чечаки викидають свою зброю.