Проте труднощі зростали. Що далі стежка гіршала, а клунки важчали. Щодень снігова смуга на скелястих горах сповзала нижче й нижче. Платня за перенесення фунта багажу підскочила до шістдесяти центів. Від братів, що мали самотужки зробити десь човна, не було ані слуху. Джон Беллю занепокоївся. Перехопивши гурт індіян, що поверталися з Ліндермену, він погодив їх перенести вантаж до верхів'я Чілкуту. Носії заправили по тридцять центів за фунт, і старий геть-чисто витратився, та й то ще лишилося з чотириста фунтів одежі й табірного начиння, що їх він мусив переносити сам, бо небожа вирядив разом з індіянами. Домовилися, що на верхів'ї Кіт потроху перетягатиме вантаж далі, поки його наздожене Джон Беллю.

V

V

Кіт ледь устигав за індіянами. Тому що перехід мав бути довгий, аж до верхів'я Чілкуту, він узяв на плечі тільки вісімдесят фунтів. Індіяни аж згиналися під своїм тягарем, куди важчим, а проте йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Але він не дуже й побоювався цього, бо вважав себе вже мало не таким самим витривалим, як індіяни.

Пройшовши чверть милі, Кіт порвався був перепочити, та носії не спинилися, і він мусив чалапати далі. Ще за чверть милі Кіт відчув, що не спроможний ступити й кроку, але, зітнувши зуби, подибав-таки за індіянами. А коли здолав цілу милю, сам собі вразився, що він ще живий. Далі він якось уже втягся, і друга миля видалася йому навіть легшою, ніж перша. По третій милі він був ледь теплий, та ба — майже не при тямі з утоми й болю, усе-таки вперто просувався вперед. І саме в ту мить, коли йому здалося, що він от-от знепритомніє, індіяни пристали. На відміну від білих, які спочивали, сидячи з вантажем за плечима, індіяни позвільнялися від шлейок та ремінців і вільно собі полягали, спроквола гомонячи й покурюючи. Збігло добрих півгодини, поки вони знов рушили. Собі на диво Кіт раптом почувся на свіжій силі, й відтепер його правило стало: «Тривалі переходи й тривалі перепочинки».

Схил Чілкуту був таким, яким і уявляв його Кіт з розповідей. Йому часто випадало дертися вгору навкарачки. Ллє, досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт потайки запишався: адже він тепер не пасе задніх, навіть не нарікає на свою долю, а йде в гурті з індіянами. Стати витривалістю майже впорівень з індіянами — така була його нова амбітна мрія.

Коли Кіт розплатився з носіями, вже смеркло. Він лишився сам на гірському хребті, за тисячу футів понад смугою лісів. Зморений і голодний, змокрілий по пояс, Кіт віддав би весь річний прибуток за багаття й кухлик гарячої кави, але натомість повечеряв півдесятком холодних коржів і загорнувся з головою в брезент. Уже засинаючи, нараз він згадав про Джона Беллю й зловтішно осміхнувся, уявляючи, як той тягтиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Він і сам волоктиме завтра аж дві тисячі, але ж то з гори.