— Що роблять інші, можемо й ми… — сказав йому Кіт, хоч у душі й не був цього певний.

IV

IV

«Мені двадцять сім років, і я справжній чоловік», — раз у раз подумки запевняв себе Кіт. Це було неабияк потрібно йому, бо хоч він і приладнався щодня переносити по вісімсот фунтів, але на кінець тижня втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги. Він геть змарнів, лице йому запало, де й поділася гнучкість його тіла й розуму. Тепер Кіт не йшов, а через силу чалапав. Навіть коли повертався впорожні, ноги його підтиналися.

Кіт Беллю перетворився на в'ючака. Він до того знемігся, що засинав над їжею, і сон його був важкий та міцний, як у тварини, опріч хіба тих випадків, коли він прокидався від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла нила. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було пусте проти пекучих ран на ступнях, коли він брів зо дві милі через Дайську низовину, покриту рінню. Ці дві милі були йому за цілих тридцять вісім. Кіт умивався лише раз на день, а своїх поламаних, з болючими задирками нігтів, і зовсім не чистив. Плечі й груди він натер твердими шлейками, і саме тоді мимоволі згадав про биндюжних коней, і чи не вперше збагнув їхні муки.

Та найбільше спочатку він потерпав від харчу. Тяжка праця виснажувала його, а підсилитись не було як — Кітів шлунок не звик перероблювати такими великими пайками грудинку та важкотравні боби. Тож хоч не хоч настав денний голод, що доймав Кіта аж до живого. Але потім прийшов день радощів, і він зміг їсти все, що було, наче пожадлива звірина, а по-вовчому голодні його очі назирали, чим би ще підживитись.

Коли мандрівці перетягли вантаж через Каньйон, довелося змінити свої плани. До них дійшла чутка, що біля Ліндермену позрубувано останні дерева, придатні на човни. Брати Гел і Роберт, з пилками, укривалами й харчем подалися шукати лісу, полишивши решту багажу на Кіта й дядька. Віднині Джон Беллю та Кіт разом куховарили, обидва несли свої пожитки пліч-о-пліч. А час минав, і на вершинах падав перший сніг. Застряти по цей бік перевалу на зиму означало затримку майже на цілий рік. Отож дядько скинув на свою залізну спину стофунтовий клунок. Небіж, затявшися, зціпив зуби й узяв і собі таку саму вагу. Було страх як важко, але Кіт уже трохи звик, та й тіло, втративши разом з жиром і млявість, поволі робилося пружне і м'язисте. До того ж він приглядався і сам дещо метикував. Помітивши, що індіяни накладають ремінці ще й на голову, Кіт приладнав їх собі теж (це окрім наплічних шлейок). Нести стало легше, і він також почав припасовувати зверху що громіздкіше, але не тяжке. Згодом Кіт міг іти, маючи сотню фунтів на плечах та ще п'ятнадцять-двадцять поверх клунка, і при тому ще ніс в одній руці сокиру чи пару весел, а в другій кілька покладених один в одного казанків.