Його короткі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися й ста кроків, як удари серця й дрижаки в колінах примушували його знов перепочивати. І перепочинки ті всё довшали. Та уява його була невтомна. Попереду ще двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім днів, та й пройдено тільки найлегшу частину дороги.

— Почекайте, — казали йому, — дістанемось до Чілкуту, то ще й рачки будемо видиратись.

— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Це не про мене. Задовго до нього я набезвік спочину десь під мохом.

Він ослизнувся й утримався на ногах тільки одчайдушним зусиллям. Всередині в нього наче щось відірвалося.

— Якщо я впаду з оцією ношею, тут мені й каюк, — сказав Кіт своєму випадковому супутникові.

, — Це ще нічого, — відмовив той. — От скоро доберемося до Каньйону. Там доведеться переходити через бурхливий потік по сосновій колоді футів з шістдесят завдовжки. Ні мотузків тобі, анічогісіпько. А вода вирує, деревина під ногами вгинається. Як упадеш, то й потонеш, бо від оцих шлейок не звільнитися.

— Та мені однаково, — мовив Кіт, відчуваючи, що каже мало не правду.

— Там щодня тонуть по троє-четверо, — провадив своєї сусіда. — Я допоміг якось витягти одного німця. Мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.

— Нічогенько, — промовив Кіт, ледве зводячись, щоб іти далі.

Кітове безсилля виглядало на звичайну мандрівничу трагедію. А сам собі він скидався на Сіндбада-мореплавця, якому у в'яз на шию дідок. Так оце та «забава, гідна справжнього чоловіка»? Проти неї навіть служба в О’Гари була ніщо. Знову й знову його спокушала думка закинути лантуха з бобами в кущі, скрастися поза табором до берега, сісти на пароплав і повернутись до цивілізації.

Але Кіт не здався. Десь у ньому ще жеврів предківський гарт, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Це стало в Кіта якимсь маячливим приспівом, що його він мимрив кожному, хто повз нього проходив. На відпочинках він заздрісно стежив за індіянами з міцними, як у мулів, ногами, що спокійно собі ступали, несучи вдвічі важчі клунки. Здавалося, вони ніколи й не спочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм і певністю, аж йому моторошно ставало.

Він сидів на землі й уголос лаявся (йдучи він не мав на це сили), ледь утримуючись від спокуси втекти назад до Сан-Франціско. Миля вже була наприкінці, коли Кіт від лайки перейшов до плачу. То були сльози знесилля і злості до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не зазнавала такої поразки. Побачивши, нарешті, пристанок, він розпачливо напружив останню снагу, доплентався туди й упав долілиць із бобами на спині. Перехід однак не вбив його, — Кіт тільки пролежав нерухомо з чверть години, доки зібрався на силі, щоб звільнитися від шлейок. Тоді бідолаху занудило, і в такому стані застав його Роббі, що зазнавав тих самих мук. І, як це не дивно, слабість Роббі надала Кітові бадьорості.