Рано, не відпочилий до пуття й задубілий з холоду, Кіт виліз з-під брезенту, нашвидкуруч ум'яв зо два фунти сирої грудинки, скинув за плечі стофунтовий клунок та и пустився наниз скелястим плаєм, що вів через вузький льодовик до озера Крейтер. Там він побачив і інших людей з вантажем. Цілісінький день Кіт переносив свої пожитки до горішнього краю льодовика, а що відстань була коротка, то він щораз нав'ючував на себе по сто п'ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього та й сила. За два долари йому пощастило купити в одного індіянина три морських сухарі, що разом з величезними пайками грудинки становили його денну їжу. Закоцюблий, невмиваний, у зволоженій потом одежі, Кіт спав і другу ніч, завинувшись у полотно намету.

Удосвіта Кіт простелив на кризі брезент, скинув на нього свої три чверті тонни вантажу і взявся тягти. Там, де стежка пострімкішала, саморобні санки пустилися швидше й підбили самого Кіта, тож він опинився зверху свого добра, що навально летіло донизу.

Сотні зігнених під тягарем носіїв спинялися й у подиві стежили за Кітом. А він лиш несамовито гукав остерегтися, і всі поквапно розступалися, даючи йому дорогу. Внизу, на самому краю льодовика, бовванів невеликий намет, що все більшав у Кітових очах, наче блискавично мчав йому назустріч. Утерта стежка звернула ліворуч, а Кіт із своїми санками врізався в біле поле, здійнявши снігову куряву. М'який сніг стишив його шалену гонитву, й Кіт знову побачив намета аж тоді, коли, налетівши на нього, повиривав дерев'яні розчали і в'їхав усередину верхи на своїх клунках. Намета затіпало, мов напідпитку, і крізь морозяну пару Кіт розгледів перелякану дівчину, що сиділа закутана в коци, — ту саму, котра в Даї назвала його чечаком.

— Ну, як мене смоктонуло? — весело запитав Кіт. Дівчина глянула на нього з явним осудом.

— Куди там той килим-самоліт! — провадив далі він.

— А чи не могли б ви прибрати цього мішка з моєї ноги? — сердито озвалася вона.

Кіт оглянувся й одразу встав на рівні.

— І не мішок це, а мій лікоть. Пробачте.

Таке пояснення тільки роздратувало дівчину, і голос її зазвучав, як виклик.

— Добре, що хоч не перекинули грубку, — докірливо кинула вона.

Кіт мимоволі простежив за її поглядом й уздрів залізну грубку та кавника, біля якого поралася молода індіянка. Він жадібно вдихнув запах кави й озирнувся до дівчини: — Я чечако.

Нудьгуватий вираз у неї на обличчі свідчив, що це їй не новина. Та Кіт не журився.

— Я викинув оту вогнепальну залізяку, — сказав Кіт, кивнувши собі на пояс.

Тоді дівчина впізнала його, й очі її заблищали.