— Якого дідька… — почав був Шейк Вілсон і враз прикипів очима до Люсі, так рота й не стуливши. — Може, ви, місіс Пібоді, поясните нам, у чому справа?

Жінка крутнула головою і тільки стиснула уста. Віл-сонів сердитий недовірливий погляд зупинився на Брекові.

— То, може, ви поясните, про що ви там шепотілися, коли ваша ласка?

Брек знітився, відчувши на собі погляди всіх присутніх.

— Та він і з Семом перешіптувався, — докинув хтось.

— Слухайте, містере Бреку, — провадив далі Шенк Вілсон. — Ви перервали судову процедуру. То чи не зволите пояснити нам, з якої причини? Про що ви шепотілися?

Брек боязко кахикнув і подав голос:

— Та то я хотів виміняти дещицю харчів.

— Нащо?

— На лісок, звичайно.

— Де ж ви його взяли?

Брек примовк.

— Він вештався недалеко тут, на верхів'ї Стюарту, — зголосився один з юрби. — Тиждень тому я полював поблизу його табору. І він поводився якось підозріливо.

— Цей пісок зовсім не звідти, — заперечив Брек. — Там я лише надумав невеличкий гідравлічний пристрій.

— Ану лишень показуйте, який у вас пісок! — наказав Вілсон.

— Кажу-бо, цей пісок зовсім не звідти.

— Нічого, ми подивимось.

Брек удавав, що йому страх не хочеться розкривати таємницю, але погрозливі обличчя довкола наче приневолили його сягнути рукою в кишеню куртки. Витягуючи бляшанку, він дзвякнув нею об щось тверде.

— Витягайте все! — гримнув Шенк Вілсон.

І на видноті показався чималий жовтий самородок, що такого жоден тутешній зроду-віку не бачив. Шенк Вілсон аж рота роззявив з подиву. Шестеро таборян, як оком моргнули, кинулися до дверей. Вони стовпилися в одвірках, штовханиною та лайкою лиш забаряючи собі дорогу надвір. Суддя тим часом висипав з бляшанки на стіл решту золота. Видовище цілих куснів щирого золота спонукало ще з півдесятка чоловік порватися до дверей.