— Гей, куди ж ви? — вигукнув Елі Гардіпг, коли Шенк схопився й собі.

— По собак, певна річ.

— А хто його вішатиме?

— Устигнемо ще з ним. Зачекає, доки ми вернемося. Засідання відкладено. Баритися не можна.

Гардінг і сам завагався. Він грізно зиркнув на Смока, на П'єра, що кидав погляди до Луї від дверей, потім на кусень золота на столі й, нарешті, вирішив.

— Втікати краще не пробуй, — кинув він через плече Смокові. — До речі, я скористаюся з твоїх собак.

— Що це? Знову ті дикі гони? — буркнув сліпий трапер ображеним фальцетом, коли людський та собачий лемент і скрип сапок порушили тишу в хаті.

— Атож, — відказала А юсі. — Я зроду не бачила такого золота. Ось помацайте, діду.

Вона поклала грудомаху сліпому на долоню. Та золото по дуже його цікавило.

— Колись це був добрий мисливський край, доки не розполохали дичину ці кляті рудокопи.

Двері відчинилися, й увійшов Брек.

— Ну що ж, — промовив він, — нас лишилося тільки четверо. До мого табору на Стюарті сорок миль. Отже, раніше, ніж за п'ять-шість днів, сюди не повернеться навіть найпрудкіший з них. Але вам, Смоку, треба втікати негайно.

Брек дістав свого мисливського ножа, перерізав пута на Смокові й зиркнув на жінку.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте? — мовив він підкреслено ввічливо.

— Якщо ви збираєтеся стріляти, — озвався сліпий, — то спершу одведіть мене до іншої хатини.

— На мене можете не зважати, — сказала Люсі. — Коли я не здатна повісити людину, то не здатна й вартувати її.

Смок випростався, розтираючи затерплі руки.

— Я для вас усе приготував, — мовив йому Брек. — На десять днів харчів, укривала, сірники, тютюн, сокира й рушниця.

— Утікайте, — підбадьорила Смока Люсі. — Тримайтеся пагорбів, незнайомцю. І не баріться в дорозі.

— Я б волів добре попоїсти, а тоді вже вирушити, — сказав Смок. — І вирушу я не вниз, а вгору Макквещеном. Мені хочеться, щоб і ви пристали до мене, Бреку. Треба на тому березі розшукати справжнього вбивцю.