— Тра' будь-що вихопитись наперед! — аж заревів Куций над вухом товариша. — Тільки бережи суглоби! Ти проривайся, а я погомоню тут кулаками.

Що діялося впродовж півгодини по тому, Смок так ніколи достоту й не міг пригадати. З тієї колотнечі він вибрався захеканий і знесилілий, щелепа його нила від удару кулаком, на плечі набряк синець від кийка, нога кривавіла від собачих ікл, рукави парки висіли стріп'ям. Наче вві сні Смок допомагав Куцому перепрягати собак, коли бойовище лишилося позаду. Одного пса, напівмертвого, довелося відпрягти і в темряві абияк полагодити ремінці посторонок.

— А тепер лягай та відпочинь, — скомандував Куций. І собаки знов помчали в темряві ручаєм униз і через довгий заворот вийшли на Юкон. Там, де Моно впадав у велику річку, хтось розпалив багаття, і там Куций попрощався з товаришем. При світлі вогнища, коли санки мчали його в далину, Смокові в око впала ще одна незабутня картина Півночі. То був Куций, що, заточуючись і провалюючись у сніг, усе підбадьорював товариша, а в самого око було підбите, аж чорне, потовчені пальці в синцях, з руки, понад ліктем пошарпаної собачими іклами, стікала кров.

V

V

— Багато попереду? — спитав Смок, полишаючи здорожених гудзонців, щоб одразу ж перескочити на нові санки, першу свою підставу.

— Одинадцять! — гукнув услід йому чоловік при запрягу.

До наступної підстави в гирлі Білої було п'ятнадцять миль. Цей запряг, дарма що з дев'ятьох собак, був найслабший у Смока. Двадцять п'ять миль між Білою річкою та Шістдесятою Милею захарастили тороси, і через те Смок на третій перегін виділив два найдужчі запряги.

Смок лежав на санках долілиць, міцно тримаючись обома руками. Тільки-но собаки стишували хід, він зводився на коліна й підганяв їх криком та замашними ударами пуги. Хоч який невдатний був цей запряг, Смок на ньому випередив двох суперників. При гирлі Білої під час кригоставу утворилися великі зашерети, і поза ними в півмилі завдовжки було чисте водяне плесо, що пізніше покрилося гладенькою кригою. Тепер тут можна було міняти собак на ходу, і свіжі запряги стояли цілою шерегою на рівній ділянці.

Вихопившись на крижану гладінь, Смок помчав щодуху й голосно загукав:

— Біллі! Біллі!

Той озвався, і поміж численних світлячків від багать Смок побачив, як звідкілясь ізбоку вилетіли санки й понеслись наздогінці. Собаки були свіжі і скоро вже бігли впорівень із Смоковими. Смок перехопився з санок у санки, а Біллі вискочив на сніг.

— Де Олаф? — устиг ще спитатися Смок.

— Найперший! — відповів Біллі, і Смок знов уже гнав крізь суцільний мур темряви.