На перегоні після Шістдесятої Милі Смок не здолав випередити жодного з трьох передніших запрягів, одначе й ті, що зіткнулися біля форту, не наздогнали його. Собаки бігли охоче, хоч і не дуже шпарко, правити ними було легко, і Смок лежав собі долілиць у санках. Глибока темрява чергувалася з яскравими спалахами багать, біля яких стояли завинені в хутра люди й запряги, чекаючи на пере-гінців. Милю по милі Смок гнав уперед, і тільки скрип санок та собачий гавкіт звучали йому у вухах. Смок майже підсвідомо корегував тіло, щоб утриматися на санках, коли вони кренилися, або підстрибували на крижаних горбках, або з'їжджали вбік на поворотах. Час від часу без усякого видимого зв'язку в його пам'яті зринало троє облич: Джой Гастел — усміхнене й сміливе, Куцого — змарніле й знеможене мандрівкою на Моно і Джона Беллю — покарбоване, незламне й суворе, ніби викуте із криці. А то ще Смокові згадувалася редакція «Хвилі», серія сан-франціських новелок, так і не закінчених, уся порожнеча йога колишнього життя, — і йому хотілося тоді закричати на весь голос, заспівати щось одчайдушно дике й захватне.

Уже сіріло, коли Смок змінив своїх притомлених собак на восьмеро свіжих мелмютів. Легші за гудзонців, ці пси бігли швидко й невтомно, наче справжні вовки. Ситка Чарлі устиг назвати Смокові його суперників, що мчали попереду. Здоровань Олаф, за ним Арізонець Біл і ще — фон Шредер. Усі троє були найкращі їздці на Алясці. Саме в цьому порядку й ставили на них доусонці, ще тоді, коли Смок був у Доусоні. Вони змагалися за мільйон, а доусонці билися навзаклад принаймні на півмільйона, хто виграє в гонах. Звісно, на Смока ніхто й гадки не мав ставити. Незважаючи на його всім відомі подвиги Смока й досі мали за чечака-новачка.

Коли розвидніло, Смок розгледів попереду чийсь запряг і за півгодини майже підрівнявся до нього. Привітавшись із переднім їздцем, Смок упізнав, що це Арізонець Біл. Очевидячки, фон Шредер наздогнав його. Стежка, пробита в м'якому снігу, була завузька, щоб випередити, тому Смок з півгодини мусив їхати у хвості. Та ось за крижаним пагорком знову починався рівний шлях, де чекали свіжі підстави, і сніг був утоптаний обабіч стежки. Смок, звівшись навколішки, батогом і криком підігнав свої собаки й порівнявся з Білом. Смок завважив, що правиця в Арізонця повисла нерухомо і поганяв він лівою рукою. Не дуже то було зручно: Біл не міг триматися за санки, раз у раз мусив попускати батога з лівої руки, щоб ухопитися за передок санок і не впасти. Смок пригадав бучу на третій ділянці й усе зрозумів. Порада Куцого була таки слушна.