Смок уже простягнув був руку, як раптом почув Олафів застережливий окрик. Та було запізно. Олафів передовик, оскаженілий, що його випереджують, загнався іклами у бік передовика Джой. Суперницькі запряги напалися один на одного, санки набігли на собак і перекинулися. Смок схопився на ноги й став підводити Джой. Та вона відштовхнула його, крикнувши:

— Женіть уперед!

Тим часом Здоровань Олаф, усе ще сподіваючись на перемогу, був уже футів п'ятдесят попереду. Смок наздогнав його аж під доусонським берегом. Та, видираючись прикрим схилом, Олаф знову вигадав з десяток футів.

До реєстраційної контори, що на головній вулиці, було п'ять кварталів. Попід будинками людей роїлося, мов на параді. Цього разу Смокові не так і легко було наздогнати свого здорованя-суперника, а коли він таки наздогнав, то вже випередити ніяк не міг. Біч-о-біч гнали вони вузьким живим коридором, підбадьорювані вигуками доусонців. То один, то другий ривком вихоплювався вперед на який дюйм і зараз же втрачав його.

Якщо перше вони загонили до смерті своїх собак, то тепер — самі себе. Зате змагалися за мільйонний шмат і найбільшу пошану в Юконському краї! Єдине враження, якого зазнав Смок на останньому скаженому перегоні, — це подив, що в Клондайку аж така сила людей. Ніколи раніше він їх стількох ураз не бачив.

Смок знову почав відставати. Олаф на цілий крок вирішися наперед. Смокові здавалося, що ось-ось розірветься серце, а ніг він і зовсім не відчував. Він лише знав, що якось змушує їх пересуватися, що якимось неймовірним напруженням волі таки змусив себе підрівнятись до Олафа.

Ось уже видно розчинені двері контори. Обидва востаннє, і марно, спробували випередити один одного; і так обидва пліч-о-пліч і втирнлись у двері, зіткнулися й простяглися долі.

Їм допомогли сісти, але встати на ноги було понад їхню силу. Знеможений Здоровань Олаф умивався потом, відхекувався, махав рукою й усе поривався щось сказати. Нарешті жест його став недвозначно ясний, і Смок з Олафом потисли один одному руки.

— Оце так гони! — наче крізь сон почув Смок інспекторів голос, що здався йому далекий і слабкий. — Що ж, ви обидва виграли. Ділянку мусите поділити між собою. Тепер ви — компаньйони.

Їхні дві руки піднеслися й опустились, мовби схвалюючи це рішення. Здоровань Олаф завзято кивав головою, не втрачаючи надії, що спроможеться на слово. Нарешті він видушив із себе:

— Клятий ви чечако. — (Але в голосі у нього звучало захоплення). — Не знаю, як це, але вам пощастило.

У конторі було вже людно, а надворі вирувала ціла юрба. Переможці допомогли один одному звестися. Смок заточився, мов напідпитку. Здоровань Олаф непевно ступив до нього: