Він клацнув покришкою годинника і показав вправлену в неї фотокартку білявої жінки, а обабіч неї — усміхнені дитячі личка.

— Хлопці? — спитав Смок.

— Хлопчик і дівчинка, — гордо відповів Карсон. — Він на півтора року старший. — Карсон зітхнув. — Могли б бути й старші, але нам довелося чекати. Жінка, розумієте, хворіла. Легені. Але здавалися вона не хотіла. А що ми знали про такі речі? Коли ми одружилися, я працював клерком на залізниці в Чікаго. А в неї в рідні всі були сухотні. Лікарі тоді ще мало тямили на цій хворобі. Казали, що то спадкове. У жінки жодного здорового родича не було. Нони заражали одне одного й навіть гадки не мали про це. Думали, що сухотниками й народилися, що так їм на роду написано. Перші два роки ми з нею жили в її батьків. Я не боявся. У мене ж бо в сім'ї туберкульозу не було! А потім і я захворів. І тоді почав думати. Виходить, сухоти заразні, і я заразився, бо дихав одним повітрям з ними.

Ми з жінкою все це обговорили. Потім я плюнув на їхнього лікаря і звернувся до найкращого фахівця. Він підтвердив мою думку й порадив перебратися до Арізони. Ми так і зробили — без грошей, без нічого. Я пішов вівці пасти, а жінку залишив у місті. Але то було місто сухотних, самі тільки хворі й жили.

Ну, я, звісно, одразу почав оклигувати, бо й робота, й сон на свіжому повітрі. Жінки місяцями не бачив, а коли навідувався до неї, то помічав, що їй усе гірше. Ніщо не допомагало. Та потім ми стали розумніші. Я забрав її з міста, пішли разом вівці пасти. Чотири роки, зиму й літо, в холод і спеку, в дощ, у сніг, у мороз ми ані разу не ночували під дахом, і все кочували з місця на місце. Побачили б ви, як ми змінилися, засмагли — аж чорні, худі, як індіяни, а тугі, як сириця. Нарешті ми вирішили, що вже зовсім здорові й подалися в Сан-Франціско. Але поспішили. На другій місяць обоє стали кров'ю плювати. Ми, не гаючи часу, назад, до Арізони й овець. Ще два роки там прожили. І це нас урятувало. Видужали таки зовсім. А її рідня вся на той світ пішла. Не послухали нас.

Тоді ми зрозуміли, що міське життя — не для нас. Обійшли все узбережжя Тихого океану, і найбільше до душі нам припав південний Орегон. Там ми й оселилися — в долині річки Пустунки, в яблуневім краю. Там на яблуках можна розбагатіти, тільки ніхто про це не здогадується. Я купив собі ділянку — на виплат, звичайно, по сорок доларів за акр. Але через десять років нам за кожен акр даватимуть по п'ять сотень.

Спершу жили у великій скруті. Таке діло, самі розумієте, потребує сили грошей, а в нас ані цента за душею. А треба і хату збудувати, і стайню, і коней купити, і плуги, й усе таке інше. Жінка два роки в школі вчителювала. Потім діти пішли. Та все ж ми свого домоглися.