— І все одно, я бачу, тебе зовсім не пориває женитися, — зауважив Куций, повертаючись до розмови, що урвалася кілька хвилин тому.

Смок не озвався. Він саме перекинув собаку гориніж у сніг і, присівши на край спального хутра, уважно оглядав йому лапи, не звертаючи уваги на грізне гарчання. Куций перевернув мокасин, що, густо паруючи, сушився на кілку біля багаття, пильно зиркнув на товариша і повів далі:

— Подивись-но на північне сяйво. Як воно міниться, га? Достоту, мов та вередлива жіночка, якій усе недогода.

Жінка хоч би й найкраща, то вередлива, або й зовсім дурна. І всі вони — котячої породи, геть усі до 'дної — і маленькі, й великі, і вродливі, і бридкі. А вже як учепиться котра за чоловіком, то легше втекти від голодного лева чи рикучої гієни.

І знов слова Куцого лишилися без відповіді. Смок ударив собаку, що спробував хапнути його зубами за руку, й далі оглядав зранені, закривавлені лапи.

— Ха! — провадив своєї Куций. — Хіба ж я не міг би оженитись, якби схотів? Та мене б, либонь, і проти моєї волі обкрутили б, якби я в ліс не тікав. Сказати тобі, Смоку, що мене завжди рятувало? Ноги. Я щоразу ноги на плечі і ходу! Хотів би я бачити ту спідницю, що годна була б мене наздогнати!

Смок відпустив собаку й теж перевернув на кілках свої розпарені мокасини.

— Доведеться, певно, завтра тут просидіти і пошити для собак мокасини, — сказав він нарешті. — Ця ламка крига зовсім покалічила їм лапи.

— Ні, затримуватися нам не можна, — відказав Куций. — Бо ми вже не маємо харчів і назад доїхати. Коли цими днями не натрапимо на слід оленів чи отих самих білих індіян, доведеться пожерти собак разом з їхніми покаліченими лапами. Та й, до речі, хто їх узагалі бачив — тих білих індіян? То все лиш чутки. Як може індіянин бути білим? Це все одно, що назвати білим чорного. Ні, Смоку, завтра нам треба їхати далі. В цій околиці дичина ніби вимерла. Ти ж сам знаєш, ми вже тиждень навіть заячого сліду не бачили. Ні, треба вибиратися з цієї мертвеччини кудись, де є живе м'ясиво.

— Але, перепочивши день і маючи мокасини на лапах, вони бігатимуть куди прудкіше, — сказав Смок. — Ти, як будеш на якому-небудь невисокому перевалі, добре роздивись довкола. Бо вже десь тут недалеко мусить починатися ота пагориста рівнина, про яку казав Лаперль.

— Ха! Таж він проходив тут десять років тому, і він сам каже, що тоді одурів з голоду й не знав до пуття, що йому верзеться. Пам'ятаєш, він розповідав, ніби над горами маяли величезні прапори? Таке тільки несповна розуму примаритися може. А щодо білих індіян, то він їх ніколи не бачив — лише чув про них від Ентона. А цей Ентон врізав дуба ще за два роки перед тим, як ми з тобою приїхали на Аляску. Ну, а вилізти на перевал та роздивитися — чом би й ні. Завтра вилізу. Може, лось на очі навернеться. А тепер лягаймо хіба спати.