На першу ночівлю вони зупинилися в місці, де, видно, перед тим стояли табором. Тут у них було припасено вуджену лососину й пемікан [20] — усе це індіяни взяли тепер з собою. Від стоянки розходилося багато слідів, і Смок подумав, що це чи не сліди загону, який полонив Куцого; і справді, перше ніж смеркло, Смок розгледів на снігу й відбитки приятелевих лижв — вужчих від індіянських. Він знаками почав розпитувати тубільців, і ті ствердно закивали головами й показали на північ.

Отак протягом усіх наступних днів вони показували на північ; і хоч як звивалася й кружляла стежка поміж хаосу гостроверхих скель, а все ж провадила на північ. Щоразу здавалося, що в цій безживній сніговій пустелі далі шляху немає, а проте стежка кривуляла, петляла і таки знаходила невисокі перевали, обминаючи круті неприступні кряжі. Тут випало більше снігу, ніж у долинах, і стежку доводилося пробивати лижвами. До того ж індіяни були молоді й ішли легко та швидко, і Смок у глибині душі не міг не пишатися, що без усякого напруження встигає за ними. Тубільці змалку звикли до важких переходів незайманим снігом, а проте Смок був настільки дужий, що втомлювався не раніше, ніж його супутники.

За шість днів вони вже перетяли й головний перевал, нижчий від навколишніх гір, та все-таки занадто крутий для навантажених санок. А ще за п'ять днів, сі удаючись униз покрученою стежкою, вийшли на широку пагористу рівнину, яку десять років тому відкрив Лаперль. Смок упізнав її з першого ж погляду. Того дня стояла люта холоднеча — градусів сорок під нулем, і в прозорому повітрі видно було миль за сто довкола. Хвиляста рівнина розляглася перед Смоком, скільки сягало око. На сході Скелясті гори здіймали високо до неба свої засніжені й грізні, мов бастіони, вершини. На південь і на захід простягалися ламані хребти, що їх вони недавно подолали. І на величезному просторі між цими горами лежав цей Лаперлів край — нині покритий снігом, але в інші пори року, безперечно, багатий на дичину; влітку ж це була, напевно, всміхнена, зелена, квітуча земля.

Спустившись широким річищем, попри засніжені верби й голі осики, вони пройшли густим ялиновим лісом, що ріс уже на рівнині, і над полудень дісталися місця, де ще зовсім недавно стояв великий табір. Смок мимохідь прикинув, що тут було сотень чотири-п'ять вогнищ, — тобто табір налічував кілька тисяч душ. Стежка тепер була свіжа, вторована безліччю ніг, і Смок з індіянами поскидали лижви й наддали ходи. Щодалі частіш траплялися сліди вовків та рисей — отже, тут рясно було й дичини. Один з індіян, радісно скрикнувши, вказав на широку галявину, всіяну обгризеними оленячими черепами. Сніг на ній був такий розкиданий і перетолочений, наче то ціла битва точилася. І Смок зрозумів, що після останнього снігопаду мисливці вполювали тут велику здобич.