Почало сутеніти, але індіяни мовби й не думали про ночівлю. Вони не сповільнювали ходи й тоді, коли вже зовсім смеркло; часом у небі спалахував зеленавий мерехтючий серпанок північного сяйва, і тоді темрява розвіювалася, а величезні яскраві зорі тьмяніли. Першими почули далекі звуки індіянського стійбища Смокові собаки — вони насторожили вуха й збуджено заскавучали. Згодом і до людського слуху долинув віддалений шерех, ще невиразний, але не приглушений, як звичайно, відстанню. Навпаки, це був пронизливий, дикий гамір, безладні різкі звуки перебивалися ще різкішими — по-вовчому протяглими заводами безлічі собак, власне, приручених вовків; і в цьому завиванні, надривному й тужливому, бриніли неспокій та біль, сліпа безнадія та непокора. Смок відкрив скельце годинника і пучками пальців намацав стрілки — була одинадцята. Індіяни пожвавішали. Ноги, що без перепочинку несли їх цілих дванадцять виснажливих годин, немов самі собою прискорили крок — тепер індіяни майже бігли. І раптом темний ялинник скінчився, в очі їм бризнула яскрава заграва багать, і наче вибухом оглушив багатоголосий гомін. Перед ними лежав великий табір.

Поки вони йшли між безладно розташованими багаттями, той гомін прибоєм здіймався їм назустріч і котився услід — вигуки, привітання, запитання й відповіді, обмін жартами й насмішками, гарчання вовчурів, що зненацька, мов якісь кошлаті ядра, налітали на Смокових собак, пересвари індіянок, скиглення дітей, плач немовлят і зойки розбуджених цим шумом хворих — одне слово, то був шарварок, звичайний у таборі первісних людей, які не знають, що таке нерви.

Орудуючи кийками й прикладами рушниць, прибульці відганяли місцевих собак, а Смокові собаки, налякані такою силою ворогів, тулилися захисникам до ніг, грізно стовбурчилися, гарчали й огризалися.

Нарешті вони підійшли до багаття, перед яким на притоптаному снігу сиділи навпочіпки Куций та двоє молодих індіян, підсмажуючи довгі стяжки оленини. Ще троє молодих індіян лежали, загорнувшись у хутра, на підстилці з ялинового віття; побачивши новоприбулих, вони підвелися й сіли. Куций глянув понад багаттям на Смока, але наче не впізнав товариша — по-індіянському байдужне і суворе його обличчя не змінилося, і він знову заходився смажити м'ясо.

— Що з тобою? — сердито запитав Смок. — Мову відібрало, чи що?

Обличчя Куцого розпливлося в знайомій веселій усмішці.

— Ні, — відповів він. — Я індіянин. Звикаю ні з чого не дивуватися. Коли вони впіймали тебе?

— На другий день по тому, як ти пішов.

— Гм… — в очах Куцого застрибали пустотливі вогники. — Ну, а я тут живу весело — хоч лягай і помирай. Це парубоцький табір, — він широким жестом обвів багаття, ложа з ялинового віття на снігу, вігвами з оленячих шкур і заслони од вітру, сплетені з ялин та верболозу. — А це, значиться, парубки. — Куций показав на молодих індіян, промовив їхньою говіркою кілька горлових звуків, і ті засміялись у відповідь, поблискуючи очима й зубами. — Вони раді познайомитися з тобою, Смоку. Сідай, суши мокасини, а я зготую тобі вечерю. Чув, як я вже наломився по-їхньому говорити? Тобі теж доведеться, бо щось, бачу, застрянемо ми тут надовго Тут є ще один білий, ірландець, потрапив до них шість років тому. Його впіймали біля Великого Невільничого озера. Денні Маккен зветься. Він тут уже обженився, має двох дітей, але при нагоді залюбки накиває п'ятами. Бачиш онде, праворуч невеличке багаття? То його.