Бек був старший за себе самого, старший за свій вік. У ньому минуле стикалося з теперішнім, і він скорявся потужному ритмові вічності, цим голосам минулого й теперішнього, що заступали одне одного, як припливи й відпливи, як пори року. Він сидів коло багаття Джона Торнтона, цей собака з широкими грудьми, з білими іклами й густою шерстю, — а за ним мріли тіні численних поколінь собак, напіввовків і вовків, пожадливих і ненажерливих. Разом з Беком вони їли м'ясо, що йому давали, задовольняли спрагу, прислухалися і пояснювали йому, що значить гомін дикого життя з лісу. Вони завдавали йому настрої, підказували вчинки, засинали з ним, як він лягав спати, снили разом із ним сни і самі проходили йому перед очима у сні.

Ці тіні настирливо вабили його за собою, і що не день людина з своїми вимогами відходила все далі й далі від Бека. З надр лісу линув до нього поклик, загадковий і звабливий, і Бек відчував, як щось його жене від багаття і втолоченої землі, що він повинен бігти в гущавину лісу на цей поклик, кудись у далечінь, невідомо куди й навіщо. Та він і не розважав, куди й навіщо, — занадто-бо владний був поклик з глибин лісових. Але щоразу, як Бек опинявся в зеленому присмерку лісу, на невтолоченій землі, любов до Торнтона брала гору, і він вертався назад до вогнища.

Тільки Торнтон і утримував його. Інших людей для Бека не існувало. Випадкові подорожні могли його хвалити й пестити — він був зовсім байдужий, а як хто занадто надокучав, він уставав і йшов геть. Коли Торнтонові товариші, Ганс і Піт, прибули на довгожданому плоту, він спершу не помічав їх, аж доки зрозумів, що це люди, близькі його господареві, — але й тоді він тільки терпів їх, приймаючи їхню увагу до себе з таким виглядом, ніби чинив їм ласку. Піт і Ганс були такої ж широкої натури, що й Торнтон. Вони були близькі до землі, через те просто думали і ясно бачили. І ще до того, як пліт завернув у бистрину коло Доусонського тартака, вони зрозуміли Беків характер і не нав'язувались приятелювати з ним, як з Нігом та Скіт.

Але любов Бека до Торнтона все росла й росла. Він тільки йому одному дозволяв у літній подорожі нав'ючити собі на спину клунка, і не було нічого в світі, чого б він не зробив з його наказу. Одного разу Торнтон і його товариші спродали в Доусоні плота, на вторговані гроші накупили всяких припасів і вийшли до верхоріччя Танани. В дорозі вони зупинились перепочити на одній скелі, що простовисно підіймалась над урвищем у триста футів. Торнтон сидів над краєм скелі, а поруч за його плечем був Бек. Раптом Торнтонові спала божевільна думка — він сказав товаришам, що зараз спробує одну річ.