Так от, дорогі мої випещені та виплекані, якщо доведеться вам коли бути в славнім місті Лондоні і бачити, як ці люди сплять на лавках і в траві, будь ласка, не думайте, що то ледацюги, яким любіше спати, аніж працювати. Знайте, що сильні світу цього тримали їх цілу ніч на ногах, а вдень їм більше ніде виспатися.

Розділ XI ДАРМІВЩИНА

Розділ XI

ДАРМІВЩИНА

Та «проносивши прапор» цілу ніч, я не ліг спати в Грін-парку й на світанні. Я вимок до рубця і зовсім не спав уже двадцять чотири години, це так; але, граючи далі роль хлопця без пенні за душею і без роботи, я мусив спершу десь розжитися сніданком, а відтак піти шукати роботу.

Вночі я чув про одне місце за Темзою, на саррейському боці, де щонеділі вранці Армія спасіння роздає сніданки невмитим. (А ті, хто «носить прапор» через ніч, вранці таки невмиті, хіба що піде дощ). «Оце, — подумав я, — саме те, що треба: вранці поснідав, а потім цілий день вільний, шукай собі роботи».

Світ це був не близький. Я проволочив свої змучені ноги по Сент-Джеймс-стріт, по Пел-Мел, через Трафальгарський майдан на Стренд. Далі перейшов по мосту Ватерлоо на саррейський бік, перетнув Блекфраєрз-род, вийшов біля Саррейського театру і ще до сьомої години був біля казарми Армії спасіння. Це й була «дармівщина», себто місце, де можна безкоштовно дістати їжу.

Тут товклася строката юрба пригнічених сіром, що провели минулу ніч під дощем. Які неймовірні злидні, і скільки їх! Старі й молоді чоловіки якої тільки хочеш масті, і хлопці теж якої тільки хочеш масті. Одні куняли навстоячки; з десятеро попростягалися на кам'яних приступках у найнеприродніших позах, і кожне міцно спало, а крізь пороздирані лахи червонаво світилося голе тіло. Обабіч вулиці на квартал перед казармою і квартал за нею не було таких дверей, під якими на східцях не сиділо б двоє або троє, і всі спали, посхилявши голови на коліна. А не слід забувати, що в Англії не скрутні тепер часи. Справи йдуть досить-таки звичайно, ні краще, ні гірше, ніж коли-інде.

І тут з'явився полісмен.

— Забирайтесь відси, паршива свиното! Гей, ви! Ану, геть! — І він гнав їх, мов ті свині, від дверей і розвіював під чотири саррейські вітри. Натрапивши на тих, що куняли на приступках, він аж отетерів. — Ганьба! — вигукнув він. — Яка ганьба! І це в неділю врапці! Оце так картина! Гей, ви! Геть відси, стервото занудлива!

Воно й справді, картина була гидомирна. Мені самому гидко було дивитись. І не хотів би я, щоб моя донька опоганила коли свої очі таким видовищем чи бодай наблизилась до того місця хоч на півмилі; але… так воно було, тим і здобрійте, бо поза тим «але» тут більш нема що сказати.