Я завважив, що в цій юрбі люди все якісь недоростки. Хоч у мене зріст лише середній, я був на голову вищий майже за всіх їх. Всі аборигени були присадкуваті, так само, як і чужоземні матроси. Лиш п'ятьох чи шістьох у натовпі можна було назвати досить високими, і то все скандінави та американці. Однак найвищий з-поміж усіх становив виняток: він був англієць, хоч не лондонець.

— Кандидат до лейб-гвардії, — зачепив я його.

— Вгадав, чоловіче, — була його відповідь. — Я в ній своє послужив, та коли й далі так ітиме, то не йнакше, як знов там буду невдовзі.

З годину ми вистояли в тому переповненому дворі тихо. Потім люд занепокоївся. Хтось почав штовхатись, хтось пхатись наперед, почувся глухий гомін. А втім, нічого брутального чи грубого не було, просто це неспокій стомлених і голодних людей. На метушню вийшов ад'ютант Армії спасіння. Мені він не сподобався. Очі в нього були недобрі. Не мав він нічого від смиренного галілеянина, зате багато від того центуріона[36], що казав: «Бо я наділений владою і маю солдатів під собою; і скажу цьому «гряди» — і' гряде; а тому «прийди» — і приходить, а служникові 1 «вчини так» — і так вчинить».

Саме з таким виглядом він визвірився на нас, і ті, що стояли найближче, принишкли. Тоді він підніс свій голос:

— Зараз же замовкніть, а ні, то я виставлю вас за ворота і ніхто не одержить сніданку.

Я не годен передати на папері, як нестерпно зухвало було це сказано. Здавалося, що він аж упивається своєю владою, тим, що може заявити півтисячі обшарпаних бідолах: «Ви будете їсти або залишитеся голодні, як моя воля».

Позбавити нас сніданку після того, як ми вистояли стільки годин! Це була жахлива погроза, і жалюгідна, рабськи догідлива тиша, що запала ту ж мить, засвідчила всю її жахливість. І це була підла погроза. Ми не могли боронитись, бо зголодніли; і так воно й ведеться на цім світі, що хто кого годує, той тому й пан. А центуріонові — ад'ютантові себто — ще було мало. В мертвій тиші він знову підніс голос і повторив свою погрозу, та ще й посилив її.

Нарешті, нам дозволили увійти до трапезної, де ми знайшли «талонників», умитих, але ще не годованих. Всього нас десь близько семи сотень тут засіло, але не за страви, а слухати проповіді, псалми та молитви. З цього всього я виніс переконання, що Тантал страждає в багатьох втіленнях і по цей бік пекла. Ад'ютант казав казань, але я на неї не зважав, більше поринувши у споглядання цих масових злиднів довкола. А говорилося приблизно таке: «Вас чекає на тім світі раювання. Хоч як ви не голодували і не страждали тут, але на тім світі будете раювати, тобто в разі ви сповнятимете, що вам велять». І так далі і так далі. Дотепна, як на мене, пропаганда, проте марна з двох причин. По-перше, люди, що до них її звернено, були позбавлені уяви матеріалісти, не свідомі існування Потойбічного, люди, що надто вже звикли до земного пекла, аби боятися пекла прийдешнього. А по-друге, стомлені й виснажені безсонням і недогодами цілої ночі, змучені довгою чеканиною навстоячки, охлялі з голоду, вони жадали не спасіння, а їдла. «Ловцям душ» (як звуть бурлаки релігійних проповідників) слід було б трохи постудіювати фізіологічні підстави психології, якщо вони хочуть зробити свої зусилля ефективнішими.